Ю. Пілсудьський (1867-1935)- фундатор польської державності, посідає одне з ключових місць в історії українського і польського народів. Роль „Каменданта” важко переоцінити. Саме він став тією „брилою”, об яку розбився „переможний” наступ Червоної армії на Варшаву, Берлін.

Треба враховувати й еволюцію польського „Месії” – від лівих до ультраправих, від соціалізму до націоналізму і, нарешті – авторитаризму та диктатури. Ю. Пілсудьський не був ніколи аморфним політиком. Він завжди наполегливо домагався своєї мети – незалежної і сильної Польщі на чолі власною персоною. Інше питання, які засоби він для цього використовував [8;5].

Ю. Пілсудьський не був ні теоретиком, ні політичним мислителем, був конспіратором, творцем армії, політичним провідником.

З атмосфери, що склалася в Литві після поразки повстання 1863 року і навчання в російській гімназії, виніс Ю. Пілсудьський орієнтацію на боротьбу за незалежність і палкий патріотизм, підживлений спогадами про велич давньої Речі Посполитої. З критичного стану ще не поділеної Польщі виросла програма Ю. Пілсудьського в незалежній Польщі. Негативне ставлення до політичних партій, культ збройної сили, відсутність якої Польща відчувала ще до розбору, прагнення до побудови сильної, централізованої держави, відсутність якої було однією з причин занепаду Польщі, нарешті розпалений політикою царату антиросійський догмат Ю.Пілсудський вважав Росію одним з завойовників польських земель, головним гнобителем поляків [5,14].

Будучи одним з найактивніших діячів польського соціалістичного руху Ю.Пілсудський стає засновником Польської соціалістичної партії (ППС). Його зв’язок з соціалізмом був для нього не метою, але середовищем мужніння народній справі. І хоч політичну діяльність розпочав в Польській соціалістичній партії, пізніше став анти соціалістом і антикомуністом. Антикомунізм поєднався у нього з антиросійськістю.

Програма Польської соціалістичної партії становила особливий novum в політичній думці, враховувала ідею національного і суспільного визволення. Всупереч тогочасним традиціям польських соціалістичних організацій, які згуртували робітників під класовими і інтернаціоналістичними гаслами, Польська соціалістична партія мала виступати під національними гаслами. Проголошуючи одночасно постулат незалежності Польщі і умови класової боротьби, Польська соціалістична партія перевищувала бар’єр, який відділяв піонерів соціалізму від традиції незалежності [5,14].

Загально сформульована програма ППС з 1892 року містила широке поле до тлумачення її основним ідеологічно-політичних завдань Ю.Пілсудський, як головний діяч ППС в 1893-1914 рр., вважав, що завданням партії є здобуття незалежності, а засобом її досягнення – мобілізація мас під соціалістичними гаслами.

Воля і почуття обов’язку були у нього сильнішими, ніж концепції. Нереалізовані політичні концепції Ю.Пілсудського швидко провалились і виявились тільки в роки війни 1920 року [11;55].

Створено теорії польської внутрішньої політики, які активізують східну політику Ю.Пілсудського. сформульовано концепції державної ідеології, які мали обґрунтувати владу табору ??? над повсталим народом і армією. Цю ідеологію як новий здобуток суспільної солідарності, протиставлено як програми класових здобутків суспільної лівиці, так і націоналізму правиці.

Суспільно солідарність, проголошена в ім'я політики Ю.Пілсудського, спрямовувалася на утворення навколо правлячого табору всього політичного життя поляків. Виникали осередки підсулчиківської правиці – консервативні та націоналістичні, були в таборі Ю.Пілсудського помірковані, суспільні тенденції, вималювалась нарешті пілсудчиківська лівиця, над якою правлячий табір в кінці 20 ст. припинив своє панування [9;6].

З плином часу навколо табору Ю.Пілсудського зібралась більшість правої політичної еліти. Уряд отримав в такий спосіб підтримку для своєї політики. Політика уряду не була вільною від впливу думки, яку виражали осередки, пов’язані особою і легендою Ю.Пілсудського.

Політичний феномен його особи пов’язаний з фактом, що Ю.Пілсудський вийшов з лівиці, дворазово при її підтримці здобув владу і потім не тільки втратив лівицю, але став на протилежний для неї позиціях.

Починання Ю.Пілсудського протягом багатьох років не принесли йому політичного успіху. Революція 1905 року, яку хотів виграти для себе, провалилась. Пізніша діяльність Бойової Організації не створила перспектив і Ю.Пілсудський цілу військову акцію переносить в Галичину. Всі ці дії творили легенду Ю.Пілсудського – революційного діяча, сибірського в’язня, керівника Бойової Організації і конспіратора, творця польських військових частин в Галичині, і нарешті магдебурзького в’язня. Легенда ця було розвіяна через ціле міжвоєнне двадцятиліття [9;12].

Але яке відношення мала ця легенда до фактів, до політики Ю.Пілсудського та її результатів.

Звучить це парадоксально, але усі політичні починання Ю.Пілсудського закінчились провалом.

Участь в ППС, до розколу в 1906 році, закінчилась поразкою його починань. Насамперед залишає партію. Поразка революції 1905-1907 рр. була великою помилкою Ю.Пілсудського, була приводом до збройного відриву від Росії. Ця справа стає причиною поділу в ППС на „старих” і „молодих”. Останні, всупереч Ю.Пілсудському вважали, що здобути політично-національні свободи можна без відриву від Росії. В листопаді 1906 року настає остаточний розкол на тлі протиставлення „молодих” боротьбі Бойової Організації Ю.Пілсудського з російським військом, потенційним союзником революції. Ю.Пілсудський створює ППС – Фракцію Революційну [11;59].

Програма Ю.Пілсудського ґрунтувалась на так званому австро-польському порозумінню. Він розраховував на перетворення Галичини і Польського Королівства в єдине ціле, яке б входила до складу Австро-Угорщини, як одного з членів цієї держави. Але його задуми не здобули відгуків у Відні. Пізніше, коли послаблена Австрія почала цікавитись цією концепцією, Ю.Пілсудський, бачачи слабкість і нереальність своїх задумів, висунув програму утворення польської держави з боку Центральних держав, але під патронатом Німеччини.

Запропонована програма відбудови польської держави виявилось нереальною. Ю.Пілсудський опирався на держави, які програли війну і тому його політичні і військові концепції не мали шансу на реалізацію. Однак, санаційні уряди в міжвоєнній Польщі прийняли офіційну постанову, згідно з якою відбудова держави, є заслугою Ю.Пілсудського [7;41-42].

З перших