Ідея незалежної, суверенної держави збагатила і динамізувала національно-визвольний рух. Але на політичний сцені забракло поляків, котрі втратили віру в можливість здобуття незалежності. Були різного роду утопісти та мрійники, які замість суверенної держави прагнули створити „вільне суспільство” або побудувати після звільнення від ярма Польщі „скляні будинки”. Всі ці гасла, програми, а також мрії про незалежну Польщу довелося співставляти з дійсністю [4].

В польській історіографії утвердилась думка про існування ще до І Світової війни, а особливо в ході її перебігу двох основних концепцій щодо формування східного кордону і становища загарбаних земель та територій на схід від „лінії Керзонона”. Це дві головні програми: федерацій на та інкорпораційна. Першу представляв Ю.Пілсудський і пов’язані з ним політичні угрупування. Ц. Програму диктувала ППС, в лоні якої зародились її початки. Вихідним пунктом тих намірів мав бути занепад багатонаціональної російської держави, відрив від неї прибалтійських країн, а також України і Білорусії. На цих територіях під гегемонією Польщі, мала виникнути федерація, до складу якої мали ввійти Литва, Білорусія і Україна, а пізніше інші держави. Програма федерації на сході мала виразно окреслену мету. Її прихильники хотіли в такий спосіб послабити зреволюціонізовану Росії, відіпрати її якнайдальше на схід і відгородитись паском сфедеризованих з Польщею держав [6;81-82].

Реалізація федералістчних планів, давала надії на здобуття тих територій, які під час революцій в Росії були втрачені назавжди. Згідно ідеологів ППС – творців федералістичної концепції втілення в життя цієї ідеї відповідало поширюваним в Європі демократичним програмам, вирішення національних питань, прав народів на самовизначення та автономію. Таке рішення підходило також Ю.Пілсудському, який як Начальник держави виявляв зацікавлення східною політикою і був її співавтором. Реалізація федералістичниз планів в дійсності була замаскованою формою експансії на етнічно чужі землі, де крім впливів польської культури і людської спільності, переважала окрема культура і мова, окреме національне почуття. Була спроба утворити на цих територіях нову політичну систему без огляду на свободу і прагнення заселених її народів, котрих хочуть примусово з’єднати з польською державою. Це вело до конфлікту з Радянською Росією, проти якої була спрямована польська федерацій на програма [7;67].

Другу територіальна програму, відому як інкорпораційна, представляла Народна Демократія на чолі з Р.Дмовським. На відміну від федералістів народні демократи проголосили постулат безпосереднього включення в склад польської держави східних земель, але тільки до лінії, яка проходить вздовж кордону ІІ поділу.

Політичні концепції і плани Ю.Пілсудського, які стосувались формування східних державних кордонів зазнали поразки. Не вдалося створити польсько-литовську федерацію, навпаки: відносини Польщі з Литвою погіршилися після захоплення Вільно і знаменувала їх в майбутньому взаємна ворожість. Ідея створення незалежної від Польщі української держави лопнула як мильна бульбашка в ході Київської виправи. Не принесли результатів спроби включення до антирадянських планів Ю.Пілсудського балтійських республік і Румунії. Його, спрямований на створення навколо Росії національної системи буржуазних держав, виявився нездатним до реалізації. Фіаско федералістичних планів Ю.Пілсудського вважають найбільшим політичним програшем в його житті [2;351].

Політика влад ІІ Речі Посполитої щодо національних меншостей викликала стан суспільного хвилювання і гострі політичні конфлікти. Основна маса українського і білоруського населення трактувалося як „асиміляційний матеріал”. Землі, заселені цими народами були включені до складу Польщі в результаті військових дій, а не на добровільний основі.

Національні меншості так зава низ Східних кресів домагалися задоволення власних запитів у вигляді територіальної і культурної автономії. Тимчасом польська влада здійснила спрямовані про них акції виродження, використовувала різноманітні обмеження і дискримінацію. Все це послабило міцність держави, перешкодило процесом інтеграції суспільства, надавало внутрішній політиці держави реакційних рис. Така політика не принесла очікуваних результатів, навпаки – зміцнилися відцентровані тенденції національних меншостей, і навіть розвинула серед них націоналізм [7;92].

Шовіністична політика народних демократів у відношенні національних меншостей Польщі, і насамперед українського населення, загострювала соціальні, політичні та національні суперечності в країні і поглиблювала внутрішньополітичне становище уряду і польської буржуазії. Провал національної політики ендеків і пошуки нових методів зміцнення окупаційної влади одними з причин, що зумовили здійсненим Ю.Пілсудським у травні 1926 році державний травневий переворот, внаслідок якого в Польщі був встановлений режим, відомий під назвою „санація” [10;138],

Травневий переворот не приніс іншої програми окрім незначного гасла моральної санації. Санація, яка в майбутньому отримала зневажливе визначення режиму.

Після травня 1926 року Ю.Пілсудський вирішує перейти у праве крило. Лівиця востаннє допомогла йому в здійсненні перевороту. З цього часу вона стає головним чинником опозицій по відношенню до уряду Ю.Пілсудського і вважала своєю справою утвердження правлячим табором позицій привілейованих верств. Опозиція ендецій поступово втрачала своє значення, відмінності між нац. Правицею і Ю.Пілсудським були історичними, аніж діловими [1;22].

Опозиція лівиці ставала небезпечною для правлячого табору [М:41].

Під кінець життя Ю.Пілсудського всі політичні осередки в Польщі, всі так звані історичні партії, а саме, соціалісти, людовці, націоналісти, не говорячи вже про КПП були в опозиції до нього. Цей факт визначив дистанцію між легендою Ю.Пілсудського і його політикою.

Ю.Пілсудський два рази здобував владу. Його еволюція була поступовою, викладає причини суспільної ситуації, прагне до рівноваги впливів між