До таких ознак, наприклад, належать форма черепа, морфологія кінцівок, тулуба, голови, зубів, прямоходіння, великий обсяг і складна будова мозку, виготовлення знарядь праці, гра, навчання, захист, мова, спілкування, розмаїття поведінки, унікальність у Всесвіті, здатність мислити і здійснювати вільний вибір, свободу волі, здатність до моральних суджень.

До цих ознак можна додати ще ряд: біологічна непристосованість людини при народженні до тваринного існування, здатність думати, стверджувати, заперечувати, рахувати, планувати, малювати, фантазувати, мати традиції. Тільки людина може брехати, обіцяти, дивуватись, молитись, сміятись, бути гумористичною, іронічною, грати певні ролі, пізнавати, самопізнавати, опредмечувати свої знання, перетворювати речі (явище, процеси) і відтворювати їх, створювати нове, знати про своє народження і смерть, мати релігію. Можна не тільки зовнішньо описувати людину, але й виділяти найголовніші ознаки, атрибути. Такими атрибутами людини є її розумність (Homo sapiens – Людина розумна), діяльна продуктивність, виробництво, створення речей (Homo faber – Людина вміла), політичність.

Найважчим є питання про знаходження сутності людини, тобто такої ознаки яка б була найголовнішою серед головних, яка б визначала природу людини. В найдавніших індійських та китайських міфологіях людину розуміли, як мікрокосм, як злиття природи, людини, божества, як вселенську людину.”

Історико-філософське розуміння людини. Філософи класичної античності сутність людини бачили в розумі. Чуттєвість – межа людини. Розум долає цю чуттєвість і людина виходить у безмежність буття. У філософії епохи еллінізму людина розглядається як мікрокосм, онтологія людини збігається з онтологією Всесвіту. Розум вважається межею людини. Виходом за цю межу є надчуттєве і надрозумове. Ірраціоналізм і є перехід до інтуїції, волі, споглядання.

Середньовічна філософія ґрунтуючись на християнській релігії дійшла висновку про безсмертність людини, створеною Богом за власним образом і подобою, про прагнення людини до поєднання з Богом при збереженні неповторності особистості.

Християнство пояснює людину як тілесно-чуттєву, духовно-душевну істоту. Божественна духовність одухотворяє людину. Людина – центр і найвища мета світобудови. Над свідомістю і душею людини вивищується індивідуальний дух.

Епоха Відродження утверджує творчість як універсальну основу людської сутності. Людина є істота, що творить і вірує.

Філософи Нового часу досліджують людину переважно як суб’єкта пізнання, як мислячу істоту. Людська сутність гносеологізується. Пізнання, особливо теоретичне, вважають вищим виявленням духовності людини, її сенсом життя. Правда проти культу Розуму виступав Блез Паскаль. Людина, за ним, тендітний очерет. У творах Шекспіра і Сервантеса на противагу проблемам пізнання, науки ставляться більш глибші і ширші питання буття людини: “Бути чи не бути”, питання справжніх почуттів – любові і віри.

Епоха Просвітництва як завершення Нового часу поставила питання про використання людського розуму для здійснення соціального прогресу, силу індивідуального розуму, про соціальність людини. Механістичний світогляд епохи спричинився до того, що Ламетрі висуває ідею про людину як машину, людину як автомат.

Німецька класична філософія продовжувала гносеологізацію людської сутності, розпочату Новим часом. Розв’язуючи проблему пізнавальних можливостей вона відкрила діяльність (теоретичну) як прояв активності суб’єкта пізнання. І. Кант як родоначальник німецької класичної філософії ставить і конкретне питання: “Що таке людина?” За Кантом, філософія покликана визначити “що повинна робити людина, якщо воля свобідна, якщо існує Бог і, якщо є загробне життя”11 Кант И. Критика чистого разума. – И. Кант Соч.: в 6-ти тт. – т.3. М., 1966. с. 666. Людина повинна мати релігію і заохочувати себе для відплачування в загробному житті, людська природа не здатна до безпосередньої моральної чистоти.

Існування моральних правил, принципів, Кант не пов’язував з релігійною вірою. В моралі один мотив, вчить Кант, - обов’язок. Людина не є моральною, якщо дотримується моралі із-за страху бути покараною.

Людина, з одного боку, природна, просторово-часова істота, є частиною природи і як усі природні речі причинно-детермінована у своїй фізичній та психологічній поведінці. З другого боку, вона є свобідна, моральна і тому не є річчю. Людина не може використовуватись як засіб, вона – мета.

Людина, каже Фіхте, є творення самої себе, продукт творчого самотворення. Фіхте створив “пантеїзм свободи”, вчення про самостійну свобідну діяльність людини. Згодом “Я-принцип” Фіхте критикує, відкидає індивідуалізм, розчищаючи людині дорогу до Бога.

Філософія тотожності (буття і мислення) Шеллінга доповнює фіхтевську пізнавальну активність людини розумінням природи і мистецтва. Мислення і буття – протилежність, які взаємно переходять одне в одне. Дух пробуджується з природи. Цілісність людини проявляється у мистецтві, свідоме і несвідоме зливаються.

За Гегелем Абсолютна Ідея відчужує матерію, природу еволюція якої породжує мислячий дух. Окрема людина – фрагмент розуміння Абсолютного Духу. Окремий індивід – недосконалий дух, але він за своє життя, за короткий час проходить всі етапи розвитку загального духу – людства. Гегель формулює ноогенетичний закон: людина у своєму індивідуальному духовному розвитку відтворє в стислому виді загальний духовний розвиток людства. Принципи суперечності, розвитку, історизму, конкретності, поглибили розуміння людини.

Людина є тілесно-чуттєвою істотою і тому здатна до практичної діяльності. Форми людської чуттєвості, за Гегелем, є спонукання (нижча здатність бажання), потяг і пристрасть, інтерес (осмислене і змістовне чуття). Воля – чуттєво-розумна здатність людини, яка оцінює і зважує чуттєві мотиви. Завдяки волі людина здійснює вибір. В міру того як людина звільняється від природних спонукань, воля спрямовує її на розумне, сутнісне, всезагальне. Долається свавілля і вибір стає свободою, тобто адекватним вираженням сутності розумної волі. Воля як і розум притаманні лише людині, є специфічними ознаками її природи. Воля “рветься” до діяльності, до об’єктивування внутрішнього. Практика