Життя людей, за Марксом є практичне. Практика виявляє сутність людини. В перетворенні природи людина показує хто вона є по суті, на що здатна, що може зробити. У праці як форми практики людина змінює оточуюче середовище і саму себе. Отже, практика є первинною щодо свідомості, розвитку культури. Практика має суспільний, предметний, цільовий та історичний характер. Всі теоретичні проблеми в кінцевому результаті розв’язує практика як матеріально-чуттєва діяльність з метою зміни речей, явищ, процесів.

Якщо свідомість людей залежить від буття, практики, матеріального виробництва, то ідеї самі по собі не є причиною реальних змін у світі. Суспільне життя відображається у політичних, правових, релігійних, моральних і філософських поглядах. Діючими причинами суспільного розвитку є самі люди, які намагаються задовольнити свої потреби, інтереси і реалізувати цілі. Індивідуальна діяльність людей підпорядкована загальним умовам, закономірностям.

Маркс відкрив всі форми, види відчуження в умовах капіталізму: відчуження людини від продукту праці, відчуження людини від процесу праці, відчуження людини від її сутності, відчуження людини від людини. Це призводить до деградації людини. Комунізм як новий суспільний лад має, на його думку, подолати відчуження людини. Починати треба із подолання відчуження від продукту праці, зумовлене приватною власністю на засоби виробництва. Можливо саме з цього треба починати, але не шляхом метафізичного розвитку, а діалектичного, через дозрівання капіталізму до свого природного кінця. Отже, не шляхом революційного знищення капіталізму і фізичного винищення всього що в ньому було (всього буржуазного та їх носіїв, людей) як це сталось в умовах соціалізму, а шляхом зняття, збереженням позитивного, загальнолюдського. Тому державно-партійний соціалізм в СРСР не подолав відчуження, а посилив його. Соціалізм став не вищим суспільним ладом за капіталізм, а нижчим, відсталішим.

Марксизм розуміє людину як суспільно-історичний продукт, її сутність бачить в сукупності суспільних відносин.

Маркс завжди говорить про конкретних людей, людей як суб’єктів суспільства – представників класу, фізичної або розумової праці, промислової або сільськогосподарської, про тих хто має власність і тих, хто її немає.

Він переконаний, що ступінь свободи людини підвищиться, якщо звільнитися від приватної власності, подолати відчуженість праці, поділ праці, більше планувати і контролювати суспільне життя. Тоді збільшиться вільний від роботи час. Свобода кожної людини можлива при умові свободи всіх.

Зворотний відчуженню процес – присвоєння людської сутності. Його можна досягти, усунувши приватну власність, відчуження праці. Марксова гуманістична картина суспільного життя включає присвоєння людської сутності, єдність людини з природою, суспільством, людини з людиною, гармонізацію внутрішньої природи людини, розвиток всіх здібностей їх, перетворення діяльності в самодіяльність, свободу думки і дії. Його ідеалом є універсально розвинута людина. Людина повинна натуралізуватись, а людські відносини гуманізуватись.

Спираючись на новітні антропологічні дослідження, на еволюційне вчення Ч. Дарвіна, Ф.Енгельс писав про роль праці в розвитку від людиноподібних мавп до людини, суспільного життя і мови. Останні сприяли розвитку вищих здібностей людини – мислення, самосвідомості.

Марксизм-ленінізм теоретично, а соціалізм практично більше уваги приділяли великим історичним людським величинам – класам, соціальним групам, колективу і менше окремій людині. Зрозуміло, що серйозна політика там, де береться до уваги мільйонні маси людей. Але політику підтримують тоді, коли вона доходить до кожного окремого індивіда, гарантує йому права і свободи.

В марксизмі теорія людини є аспектом аналізу суспільно-історичного процесу, сторона погляду на суспільство. Тут людина дістає пояснення не із самої себе, а із системи соціально-економічних відносин, зокрема класових. Людина є суспільно-історично визначена і в першу чергу матеріальним буттям, практичною діяльністю, класовою приналежністю.

За Марксом, у суспільстві (капіталістичному) людина виступає як агент виробництва, а не як суб’єкт, як носій безособових суспільних сил, структур (праці, капіталу), як частковий індивід. Це збіднює життєдіяльність людини, звужує можливості її самовираження, прирікає на буденність. Людина не реалізовує себе повністю як особа. Взаємовідносини між особами будуються за принципом вигоди, користі. На людину поширюються закони товарного світу: її робоча сила, знання, вміння, інтелект купуються, продаються, обмінюються.

Суспільно-історичний підхід до людини, марксизм конкретизував класовим підходом, а це ще більше поглибив однобічно-суспільний вимір людини.

Абсолютизуючи класову детермінацію людини, підвищуючи роль робітничого класу, марксизм і соціалізм принижували роль інших суспільних класів, груп, верств, майже не звертали увагу на психологію окремої людини, менше цікавились національними почуттями, національною свідомістю. Марксистська теорія людини спростила джерела мотивів людської діяльності. Індивідуальне не можна повністю звести до суспільного інтересу. У нього ще є інтерес особистий, сімейний, національний, загальнолюдський.

Для Гегеля, Фейєрбаха, а потім для Маркса визначальним в антропологічний рефлексії був розгляд того, що є в людині спільного, родового, визначальною, універсального. Для С. К’єркегора таким визначальним стала не історія роду, а історія індивіда, індивідуальне сутнісне буття. Це був принциповий екзистенційний поворот у світовій філософії. Філософська антропологія переорієнтувалась з родової визначальності на “тотальність індивідуальної екзистенції”. Згодом екзистенціалізм як нова світова філософська течія відмовиться від розчинення індивідуального, суб’єктивного, неповторного, самоцінного у суспільному, розовому , класовому, колективному.

Як підмітив К’єркегор попередня філософія, особливо гегелівська була абстрактна, всезагальна, схематична, логізована. Панували тотожність, об’єктивізм, універсальність, загальнолюдськість. Він піднімає філософський голос не захист окремої людини, конкретного індивіда, на захист суб’єктивізму. Людина сама в собі несе свій суд, свою долю, совість і честь. Людина розглядалась з точки зору необхідності. А треба звернути увагу на внутрішнє душевне життя окремого індивіда, на виявах людського існування – вини, тривоги, пристрасті, стражданні, любові, радості тощо. Замість необхідності треба звернутись до свободи волі, замість об’єктивної істини, до екзистенціальної істини