А. Шопенгауер вчить про “волю до життя”, як універсальний принцип світу, людина –вищий прояв волі до життя, оскільки усвідомлює це. Егоїзм – фундаментальна властивість людини. Будь-яка перемога людини ілюзорна і приводить до страждання і нудьги. Страждання – результат волі до життя, бо щастя не є тривалим задоволенням, насолодою, а тільки звільняє людину від якого-небудь страждання і потерпання.

Ф. Ніцше замінив принцип волі до життя принципом волі до влади, володарювання, що є найвищим принципом людського роду, утверджуючи людське в людині і створюючи Надлюдину. Надлюдина, що обернула волю до влади на себе перемагає жалюгідні чесноти людського життя.

На рубежі ХІХ і ХХ ст. психологія, зокрема психоаналіз З.Фрейда, його прихильники, послідовники і супротивники відкрили цілий ряд нових явищ в психіці людини, її структури, у відношенні до себе і до інших. Фрейд відкриває несвідоме і підсвідоме, супер-Я або Над-Я в структурі психіки людини, визначальну роль несвідомого (лібідо як енергію сексуального бажання витіснення як процес заглушення сексуальних бажань, сублімацію як переключення лібідо на соціальну значиму діяльність). До цієї структури К.Юнг додає особистісне несвідоме і колективне несвідоме (архетипи – глобальні структури психіки, що проявляються в міфах, поведінках).

Некласична філософія ХІХ-ХХ ст. успішно долала гносеологізацію людської сутності, відкриваючи щораз нові аспекти, властивості, структури буття людини.

Російська ідеалістична філософія в цей же період розкриває концепцію універсальної всеєдності. “Сутнісні риси української і російської класичної філософії досить подібні, що дає об’єднати їх у слов’янській тип філософування. І водночас між ними є ряд фундаментальних розбіжностей. Так, наприклад, загальний для української і російської філософської класики персоналізм, поєднується в українській філософській культурі з індивідуалізмом, у російській – з собівартістю”11 Хамітов Н. Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навчальний посібник. К., 200. с. 212.

.

Для української філософії характерно ще вихід за межі діяльно-духовного ставлення до світу, тлумачення людини як сердечно-душевну істоту. У російській філософії межа і безмежжя людини пояснюється через духовність як само творення людини, вихід її в боголюдське буття. Російська філософія духовно-морального перетворення людини і світу доповнюється українською філософією душевно-сердечного самозаглиблення22 Див. Там само. с. 212-213..

Антропологічне вчення Фейєрбаха, досягнення природничо-наукових дисциплін про людину, ідеї екзистенціалізму вплинули на філософську антропологію ХХ ст. Основними ідеями філософської антропології ХХ ст. є: визначальність людського буття світу; людина – завершення еволюції світу; людина, виходячи за межі шляхом соціалізації та гуманізації відтворює гуманність.

В людині шукають вираження її сутності або якусь відмінно-визначальну рису. У. Шелера вираженням сутності людини є дух, у Хосе Ортега-і-Гассет – спорт. Відмінно-визначальною рисою людини, за Г.Плеснером, є ексцентричність (вихід із себе, із центру, із типових реакцій поведінки), за Е. Кассірером, - символічність (людина створює символи і оточує себе символами).

Філософія ХХ ст. пробирається до людини через аналіз екзистенції (екзистенціалізм), суб’єкти (Фуко), комунікацію (Ю. Хабермас), інтерсуб’єктивність (Р. Рорті), герменевтику (П.Рикер, Г. Гадамер).

Екзистенціалізм шукає сутність людини через індивідуальне існування, екзистенцію, в її переживанні, самопереживанні, світопереживанні. Це є для екзистенціалістів способом проникнення в таємницю людини. Вони долають раціоналістичне ставлення до людини, долають її об’єктивацію.

Людські одиничні, суб’єктивні таємниці людини розкриває мистецтво та література. Тому ідеї екзистенціалізму знаходять в мистецтві, літературі (Л. Толстой, Ф.Достоєвський). Та й самі філософи-екзистенціалісти свої ідеї художньо осмислюють в романах, новелах, есе (А.Камю, Ж. Сартр).

У Хайдеггера людина є запитуюче буття. Межею її власного буття є ніщо. Dasein (Ось-буття) є індивідуальне, особисте буття. Такому буттю протистоїть Мап (безособове буття людини). Мап робить все те, що роблять інші, він не хоче відділятись, проявляти свободу волі, бо за це треба відповідати.

Атеїстичний екзистенціалізм (П. Сартр, А.Камю) людську сутність розуміють як розгортання людського існування, закинутого у світ без Бога і без безсмертя. Суспільство не може помогти подолати самотність та конечність людини. Але інший проектує нове існування. Істинність свого існування людини може знайти через іншого (зовнішнього) і через іншого в собі (внутрішнього іншого).

Життя, за Камю, є абсурдним. І це є неминучим у середовищі загального абсурду. Інстинкт самозбереження змушує людину жити в цьому абсурдному світі і це руйнує волю до самогубства. Філософське самогубство поєднує повстання проти абсурдного життя і примирення з життям.

Згідно з вченням екзистенціаліста Сартра, людина – єдина жива істота, яка усвідомлює своє існування, екзистенцію. За Сартром, природні неживі речі існують “самі в собі”, а людина ще й “для самої себе”. Отже, людина – не просто річ.

Людська екзистенція випереджає, передує сутності, екзистенції, екзистенціал-есенції. Людина повинна створити саму себе, свою сутність, бо вона не дана від народження. Вона імпровізує своє життя, сама робить свій життєвий вибір. Вічної сутності у людини не має.

Усвідомлюючи своє невтішне життя, необхідність смерті людину охоплює страх. Вона почуває себе чужою в цьому світі. Відчуженість людини у світі породжує почуття розпачу, абсурдності, нудьги.

Людина має свободу, більше того, вона приречена на свободу. Свобода як прокляття для людини. За свою свободу, вчинки треба нести відповідальність. Свобода прирікає усе своє життя робити вибір. Існувати – означає творити власне життя. Життя має значення коли ми його наповнюємо сенсом.

Релігійний екзистенціалізм (К.Ясперс, Г.Марсель) стверджує, що існування людини приводить її до Бога. Людина створена Богом, але не завершена, відкрита до діалогу і розвитку. Сутність людини виходить за межі земного існування. Людина індивідуально-істинно проривається до Бога і власної Вічності. Це її підносить