11 серпня 1589 р. татарські орди несподівано напали на Прикарпаття. З землею зрівнювали міста і села, що стояли у них на шляху, а тисячі галичан забирали у ясир. Відомостей про зруйнування Надвірної немає, проте у проміжку між 1589-1595 рр. місто в архівних документах не згадується, тому мабуть воно все ж таки було зруйноване. Близько 1600 р. Надвірну вдруге знищили татари. Нищівні татарські наїзди відбили в людей бажання поселятися в цих місцях. Щоб заохотити нових поселенців, король польський звільнив їх від податків на 8 років, зобов’язав Куропатву надати їм земельні ділянки під забудову і ґрунти для господарських потреб. З часу надання Надвірній Магдебурзького права, її населення керувалося особливими законами, за якими воно становило окремий стан – міщанство. Надвірнянці дістали право будувати ратушу, крамниці, хлібні ятки, м’ясні “клітки”, лазню, млини, міську вагу, воскобійню і каплицю для відливання воску.

У 1745 р. помер останній представник роду Куропатвів і більшість земель та маєтків у місті перейшла у власність 17-річного архімаршалка Галичини Ігнатія Центнера, резиденція якого була у м. Краковець неподалік від Львова. До Надвірної новий її власник приїздив тільки влітку – на відпочинок. У 1787 р. місто Надвірна перейшло у власність Австрійської держави, а І. Цетерові замість нього віддали Мостиська.

За час австрійського панування в місті почало діяти камеральне (державне) управління. Основним органом влади була рада. Староста очолював тільки міський суд. Між радою і судом точилася постійно боротьба за владу. Рада на свій розсуд розпоряджалася підприємствами міста та його земельними угіддями, роздаючи їх в оренду священикам, купцям, лихварям. Так, 1846 р. більша земельна власність Надвірної належала римо-католицькому архієпископові Яну, який фактично був власником міста. На початку 1887 р. Надвірна перейшла у власність Міського кредитного закладу у Відні, а від 1891 до 1918 р. належала австрійському цісареві.

Спокійне, розмірене життя надвірнянців перервала Перша світова війна. Серпень 1914 р. приніс містові ще одне лихо – велику пожежу, що знищила понад 300 будинків. Замість відбудовувати рідне місто, надвірнянці повинні були йти на фронт. У серпні почався запис населення до легіонів Українських Січових Стрільців (УСС). Національно свідомі українці (в основному учні та випускники Станиславівської гімназії) створили громадський комітет, який проводив серед населення агітацію, збирав кошти, білизну, харчі для добровольців. За кілька днів до Надвірної з’їхалося багато охочих воювати в лавах УСС. Декілька днів вони відбували військовий вишкіл у місті, а потім виїхали на збірний пункт до Львова. Наприкінці літа 1914 р. російські війська перейшли кордон Галичини, а на початку вересня 1914 р. Надвірну зайняли російські окупанти. Почалася нова смуга обшуків і арештів, закривалися культурно-освітні заклади, вилучалися українські книжки й часописи. Українське національне життя завмерло. Але навесні 1915 р. під натиском австрійських військ російські окупанти покинули Надвірну. Місто знову зайняли австрійці і частини польського легіону Підсудського. Нормалізувалося життя в Надвірній лише наприкінці 1916 р., коли в Галичині остаточно закріпилися австрійські війська. Але це були останній подихи Австро-Угорської імперії, яка 1918 р., зазнавши поразки у І світовій війні, розпалася на ряд самостійних національних держав. Над Східною Галичиною нависла загроза польської окупації. В цей час у колах галицької інтелігенції виникла ідея створення самостійної держави. Після проголошення у Львові Західноукраїнської Народної Республіки в листопаді 1918 р. у Надвірній була сформована українська адміністрація, а на міській ратуші замайорів синьо-жовтий прапор. На захист молодої держави стала Українська Галицька Армія (УГА).

Навесні 1919 р. політична ситуація погіршилась. Під натиском польських військ генерала Галлера, уряд ЗУНР 15 травня 1919 р. залишив Станіславів і відійшов разом з УГА за Збруч. 20-25 травня 1919 р. Надвірну окупувало вороже польське військо. На перших порах окупації керівництво Західною Україною здійснювала військова польська адміністрація. Період її правління відзначався жорстокими репресіями проти патріотично настроєних українців та здирницькими поборами на користь польської держави. Загарбану частину України називали Східною Малопольщею, а поняття “українець”, “український” – замінили словами “русин”, “руський”. Польська поліція майже щодня проводила обшуки, арешти і привселюдні знущання над беззахисними людьми. Та ні звірства, ні різні махінації поляків не злякали українців, а розпалили в них ще більшу жагу національного самоутвердження.

У відповідь на польський терор у серпні 1920 р. українські отфіцери створили у Празі Українську Військову Організацію (УВО), загальне керівництво якою здійснювала Начальна команда під проводом колишнього командира корпусу УСС, полковника Євгена Коновальця. У Надвірній УВО була створена 1922 р., до якої вступали колишні вояки УСС, УГА, молодь. З метою конспірації організація поділялася на комірки по п’ять, потім три особи. Усі члени УВО мали псевдо. Вони не знали ні своїх керівників, ні інших членів організації, за винятком товаришів по комірці. Завдання одержували через зв’язкового, якого знав тільки старший по комірці. В основному члени УВО здійснювали саботажні акції проти польського окупаційного режиму: підпалювали військові магазини, склади, поміщицькі садиби, спилювали телеграфні стовпи, розбирали залізничні колії, підривали і пускали під укіс поїзди, бойкотували вибори до Польського сейму 1922 р. Усе це сприяло зростанню національної свідомості українців, які почали відкрито відстоювати свої права на державному рівні, вимагаючи від польського уряду зрівняти в правах українську націю з польською.

Восени