ОБСЄ – це організація, яка ніколи не домислювалася, як противага або конкурент будь–яких інших європейських і трансатлантичних об’єднань [7, c.36]. На сьогоднішній день є всі можливості налагодити плідне співробітництво з Європейським Союзом на основі чіткого розуміння їх мандатів, скоординованого і узгодженого поділу функцій між ними. Таке співробітництво було б на користь як ОБСЄ і в той же час змінило б авторитет ЄС. Важливо також і те, щоб ЄС та інші європейські об’єднання на підставі прийнятого в рамках ОБСЄ політичного рішення залучалися до участі в тій чи іншій операції з підтримання миру, що ще б раз підкреслило миротворчу роль останньої.

Про співробітництво між ЄС та третіми країнами і об’єднаннями йдеться в ст. 238 Римського договору, де зокрема зазначено, що “Співтовариство може укладати з третьою державою, союзом держав чи міжнародною організацією угоди про створення асоціації, яка передбачає взаємні права і обов’язки, спільні дії та особливі процедури.” Ця форма асоціації декларує особливі стосунки з державами, які не були в політичній залежності від держав–членів Співтовариства, а також з міжнародними організаціями [5, c.71].

В міжнародній практиці, застосовують також відповідне положення ст.228 Римського договору, яке безпосередньо стосується питань ведення переговорів, укладення угод між Співтовариством і державами-членами та міжнародними організаціями. На нашу думку, у договірному процесі можна виділити етап підготовки переговорів і власне процес укладання угоди [5, c.74-75]. “У випадках, коли Договір передбачає укладення Угоди між Співтовариством і однією чи кількома державами або міжнародними організаціями, комісія дає рекомендацію Раді, яка уповноважує комісію розпочати потрібні переговори. Комісія веде ці переговори, консультації зі спеціальними комітетами, призначеними Радою для надання їй допомоги, і в межах директив, які Рада може ухвалити з цією метою” (п.1 ст.228).

Започаткування в 70–х роках Європейського політичного співробітництва (ЄПС) як міжнародної системи консультацій зі спільної зовнішньої політики було першим конкретним і вдалим кроком у напрямі вироблення системи постійних контактів і співпраці держав членів Європейських Співтовариств у спільному формуванні зовнішньої політики.

Після підписання 1992р. Маастрихтського договору сталися якісно нові зміни в розвитку ЄПС. На основі постанов цього договору було здійснено перетворення Європейського політичного співробітництва в систему Спільної зовнішньої політики та політики безпеки держав Європейських співтовариств( які діють в рамках ЄС ) [8, с.75].

Маастрихтський договір узаконив систематичну співпрацю між країнами–членами, а також спільні дії у сферах, які належать до важливих взаємних інтересів. Систематичне співробітництво – це класичний зразок багатосторонньої дипломатичної співпраці. Вона спирається на взаємне інформування в межах Ради ЄС кожної проблеми, яка становить спільний інтерес. Назовні це має вигляд візитів на вищому рівні від імені ЄС, декларацій і політичних комюніке, ініціювання переговорів, стороною яких є ЄС, висилання місій спостерігачів. Систематичне співробітництво пов’язане з діяльністю в міжнародних організаціях і конференціях.

Другий інструмент – спільні дії є нововведеннями, запровадженими Договором про ЄС. Джерелом спільної дії повинні бути загальні напрями, затверджені Європейською Радою. ЄР на засіданні в Лісабоні визначила геополітичні сфери важливих чи необхідних дій. Їх критерієм стало існування спільних інтересів держав–членів Євросоюзу, у тому числі географічна близькість даного регіону або країни, важливий інтерес ЄС у запевненні там політичної або господарської стабільності, або існування загрози для інтересів безпеки ЄС. Європейська Рада віднесла до таких територій Центрально–Східну Європу, а особливо СНД і Балкани, Середземноморський регіон та Близький Схід.

На відміну від механізму ЄПС “спільні дії” передбачають використання Європейським Союзом збройних сил як автономно, так і у колективних операціях у рамках ОБСЄ чи НАТО [8, c.80]. Були виділені такі регіони, де ЄС мав намір підтримувати глобальний мирний процес: Центральна і Східна Європа; колишня Югославія, Росія, Середземномор’я та Магрибу, у тому числі Близький і Середній Схід, Південна Африка. Крім цього списку ЄС зобов’язався підтримувати мир і стабільність у Європі й з цією метою виробити Пакт стабільності. Що стосується політики безпеки, то ЄС виділив чотири сфери, де можливе застосування спільних дій: 1) процес ОБСЄ; 2) політика роззброєння й контролю за озброєнням у Європі; 3) питання, які пов’язані з нерозповсюдженням ядерної зброї; 4) економічні аспекти безпеки, у тому числі, контроль за передачею військових технологій третім країнам та експорт озброєння.

Отже, як ми бачимо векторна політика ЄС у забезпеченні безпеки була спрямована на Схід, в той час як на Заході великих обсягів набували конфлікти у Іспанії (баскський конфлікт), Італії (визначення статусу меншини Roma and Sinti),Великобританії (конфлікт на релігійному грунті, який щоправда вдалося врегулювати), а також територіальні спори між Великобританією і Іспанією за Гібралтар, Грецією і Туреччиною за о.Кріт та ін.

В рамках ОБСЄ таких проблем не менше, оскільки в організацію входять і такі неєвропейські країни як Канада і США. Проте саме ці держави в багато чому визначають векторну і превентивну політику ОБСЄ, так наприклад через застосування механізмів втручання у внутрішні справи з метою врегулювання існуючої проблеми (конфлікту чи кризи). Західноєвропейські країни, а також США і Канада розцінюють такий механізм як порушення принципу невтручання у внутрішні справи, якщо мова йде про його дію на їх території, проте не слід забувати, що ОБСЄ – це об’єднання рівноправних держав, кожна з яких при прийнятті рішень має в ній однаковий голос незалежно від військової, політичної чи економічної ваги. Це може суперечити намірам цих держав–учасниць, які претендують на те, щоб в ній домінувати, тобто вести