б) Анімізм. Коли людина в своїй діяльності піднімаєть-ся від привласнення до продукування і коли речі вже не беруть, не привласнюють у готовому вигляді, тоді вона починає ціка-витися тим, як їх виготовляти, тобто їхнім складом, вмістом і принципом їхньої побудови. Проте для цього треба відокремити ідею реч^від самої речі. А оскільки речі тут були фетишами, то необхідно, щоб створилось уміння відокремлювати ідею фетиша від самого фетиша, тобто відокремлювати магічну силу демона речі від самої речі. Так відбувається перехід до анімізму.

Так само, як і фетишизм, анімізм (animus — дух, anima — душа) мав свою історію. Спершу демон речі настільки невід-дільний від самої речі (якщо навіть і різнився від неї), що зі зникненням речі припиняє своє існування і цей демон речі, по-дібно до того як з вирубанням дерева гине давньогрецька га-мадрида, німфа дерева.

Згодом зростає самостійність і цих демонів, які вже не тіль- *' ки відрізняються від речей, а й можуть відділятися від них і протягом більш-менш тривалого часу існувати після зникнення самих речей. Така, наприклад, давньогрецька дріада, німфа дерева, що залишається живою після знищення самого дерева.

Цей демон згодом стає свого роду узагальненою міфічною істотою, тобто джерелом чи предком усіх речей, що підпадають під відповідне поняття як його видові представники. Наприклад давньогрецький Океан — ріка взагалі, виступає, по-перше, у ви-гляді однієї неймовірно великої ріки, неймовірно швидкої та глибокої, ріки, що оперізує всю Землю, по-друге, це батько всіх річок на Землі.

Боги та демони античної міфології — це насамперед істоти фізичні, матеріальні, чуттєві. Вони маютьЛзвичайнісіньке тіло, хоча й таке, що виникає з різних видів матерії. Якщо античні люди уявляли, що найгрубша та найважча матерія — це земля, вода ж дещо розріджена, повітря ще тонше, ніж вода, а вогонь тонший за повітря, то демонів так і мислили, що ті складаються з усіх цих стихій від звичайнісінької землі до вогню. Богів же уявляли собі з матерії ще тоншої, ніж вогонь, а саме з ефіру. ¦, ^Найдавніші анімістичні уявлення греків відбилися в міфі про ^Мелеагра. Етолійському героєві Мелеагру, коли ще йому було ^лише сім днів, богині долі Мойри напророчили, що життя його скінчиться, як тільки згорить поліно у вогнищі. Мелеагрова мати вихопила це поліно з вогнища, загасила його водою і схо-вала. Коли ж вона захотіла помститися сину за вбивство її бра-тів під час калідонського полювання, вона знову запалила це поліно, і Мелеатр помер, як тільки згоріло поліно. У цьому раЗі в палаюче поліно вкладено магічну силу, що є причиною всього життя людини.

Давні анімістичні демони, як правило, постають у хаотич-ному й дисгармонійному вигляді. У таких випадках говорять здебільшого про тератологію, тобто про вік потвор і страховиськ (грец. teras — диво і страховисько), що символізують силу землі.

Гесіод докладно розповідає про породжених Небом-Ураном і Геєю-Землею титанів, циклопів та сторуких. У цих сторуких потворність підкреслено особливо, бо кожне Дних мало по 100 рук і по 50 голів. Сюди ж слід віднести й стоголового Тіфона — породженого Землею і Тартаром (за іншою версією — його по-родила Гера, ударивши долонею по землі і здобувши від неї магічну силу).

Серед породжень Землі слід згадати Еріній — потворних, си-вих, закривавлених старих жінок з собачими головами й зі змія-ми в розпущеному волоссі. Вони оберігають статут Землі й пе-реслідують кожного, хто вчинить злочин проти Землі та родин-ного права. Так само від Єхидни й Тіфона народжується пес Орф, мідноголосий та п'ятдесятиголовий сторож Аїду — Цербер, Лернейська гідра, Химера з трьома головами — левиці, кози та змії — й з полум'ям у роті, Сфінкс, що вбиває всіх, хто не роз-гадає його загадок, а від Єхидни — прекрасної діви з тілом змії — та від Орфа — Немейський лев. Демони, в яких вигляд людини поєднувався з тваринним, називалися міксантропічними («змішані» з людиною). Такі сирени — птахи й жінки, кентаври, в яких поєднувалось/тіло людини й коня. Все це свідчить про невіддільність давньої людини від природи, коли люди ще не виділяли себе з природи, а почували себе невіддільною її час-тиною.

Уся ця стихійно-страховищна міфологія матріархату (Медуза Горгона, Сфінко-«душителька», Єхидна, Химера — страховиська жіночої статі) дістає завершення й узагальнення в міфології Великої Матері, або МатерПбогів, і цей дикий культ у класичні часи Давньої Греції, звичайно, було відтіснено на задній план, і про нього мало хто пам'ятав. Проте в глибинах догомерівської доби, в епоху матріархату, а також в елліністично-римський пе-ріод, коли відбувалося відродження архаїки, ця міфологія і цей культ мали велике значення.

У розвинутому анімізмі трансформація демона чи бога веде до антропоморфізму, тобто до олюдненого розуміння їх. І іцеи знтропоморфізм саме в давніх греків досяг свого найвищого. , оформлення, втілюючись у цілій системі справжніх художніх та пластичних образів. Давній грек чудово знав, якого кольору ч во-лосся в Аполлона, які брови чи борода у Зевса, які очі в Афіш: Палладії, які ноги в Гефеста, як кричить Арес та усміхається Афродіта, які вії в Афродіти та які сандалі у Гермеса.

Аналізуючи в міфах обрааи античних богів, демонів та героїв