Гіменей — шлюбна пісня — супроводжує наречених у зо-браженні шлюбного свята на Ахілловому щиті («Іліада», XVIII, 493).

Трудова пісня становить постійну особливість первіс-ної творчості і розвивається раніше за будь-які інші види пое-зії. Щоправда, Гомер, як співець військових подвигів, не зали-шив нам згадки про ці пісні. Проте про них ми дізнаємося з пізнішої літератури. Така, наприклад, трудова пісня в комедії Арістофана «Мир» (512—519), що дуже нагадує російське «Ей, ухнєм!», або пісні борошномелів на Лесбосі (Плутарх, «Бенкет семи мудреців»), «Змова гончара» та ін.

Музичний супровід пісні, а також часто й танцювальний супровід — це, безперечно, залишки давньої неподільності усіх мистецтв. Гомер розповідає про сольний спів у супроводі кіфари або формінги. Ахілл у згаданій вище сцені з «Іліади» акомпа-нує собі на кіфарі; так співають знамениті гомерівські співці Демодок в Алкіноя і Фемій на Ітаці, так співають Аполлон і музи («Іліада», І, 603). Поєднання голосу, ліри і танцю спосте-рігається в хороводі виноградарів (див. вище «Іліада», XVIII). Чиста музика без будь-якого словесного супроводу — явище не грецьке, відомостей про неї не знаходимо ні в Гомера, ні в піз-ніших письменників, ні в давньогрецьких теоретиків музики. Гомер згадує про неї лише один раз під час опису троянського нічного табору під Ахейською стіною, тобто він відносить її до негрецьких звичаїв.

2. Епічна поезія, а) Героїчний давній епос — це величезна безбережна творчість грецького народу, де «Іліада» та «Одіссея» були серед неозорої маси різного роду інших творів.

По-перше, на чисельні епічні перекази вказує уже сам зміст гомерівських поем. В «Іліаді» розповідь починається з Ахілло-вого гніву, тобто тут згадано лише один епізод з 10 року Троян-ської війни. Звідси випливає, що повинні бути якісь інші пере-кази про попередні роки цієї війни, про її підготовку, як і пере-кази про завершення війни і здобуття Трої.

По-друге, в «Іліаді» та в «Одіссеї» є й прямі вказівки на чисельні епічні перекази (наприклад, на перекази фіванського циклу з його героєм Едіпом, етолійського циклу з героєм Ме-леагром, на міфи про Геракла, аргонавтів і т. д.).

По-третє, для гомерівського героїчного епосу дуже важливо було б намітити хоча б етапи його історичної еволюції. Оскільки з догомерівського минулого до нас не дійшло жодного цілісного твору і їх доводиться теоретично реконструйовувати на основі пізніших, часом досить фрагментарних свідчень, наші уявлення про еволюцію епосу завжди будуть якоюсь мірою гіпотетичними. На думку деяких сучасних учених, усі відомі нам з Гомерових поем вказівки на епічні героїчні перекази походять ще з мікен-ської Греції, тобто до другої половини II тисячоліття до н. є., до епохи, що була перед Троянською війною.

Отже, між гомерівським героїзмом, що припадає на першу чверть І тисячоліття, і мікенським героїзмом середини II тисячо-ліття спостерігається безперервна лінія розвитку.

По-четверте, якщо поставити питання про цю конкретну ево-люцію героїчних переказів, то навряд чи буде помилкою ска-зати, що коріння цих переказів у культі героя, подібно до того як сам культ розвивається з заупокійних плачів над померлим, під час його поховання. Культ героя зовсім не єдина і не остан-ня причина виникнення героїчної пісні, але як основа для ге-роїчного епосу він має. безперечно велике значення. Смерть героя завжди переживали як подію великої важливості, і поховання героя обставляли максимально урочисто. Найкращим прикладом такого поховання є поховання Патрокла («Іліада», XXIII), під час якого були грандіозні атлетичні змагання на честь героя. Проте й мусичні змагання під час поховання героя, хорові та сольні, були досить часто. Поховання великого героя і навіть простого смертного, як правило, у всіх народів супроводжува-лось плачами та причитаниями, які виконували часом навіть і професіонали. Найраніший приклад плачів у давньогрецькій лі-тературі — це плачі за Гектором в «Іліаді». Троянський герой j Гектор («Іліада», VII, 85—91) говорить про могилу героя та її оспівування нащадками.

Природно, що наиружено-френетичний траурний момент са-мого поховання згодом повинен був ослабнути. У поховальних плачах за героєм про його життя розповідаються окремі факти і оплакування його супроводжується уривчастими реченнями, вигуками.

З плином часу ці плачі розвинулися в цілі пісні про життя та подвиги героя, дістали художнє завершення і в міру суспіль-но-політичної значущості героя ставали навіть традиційними.

Так, епічний поет Гесіод розповідав про себе, як він їздив на святкування на честь героя Амфідаманта в Халкіду, як він вико-нував там на його честь гімн і як він одержав за це першу нагороду («Труди і дні», 654 і далі). Відома хвалебна пісня, яку склав Сімонід Кеоський для святкування на честь фермо-пільських героїв. Надгробні змагання виконавців пісень згада-но також у зв'язку з традиційним ритуалом по карійському цареві Мавсолу.

Поступово пісня на честь героя стала самостійною. Уже не треба було обов'язково тільки на святкуваннях на честь героя виконувати такого роду пісні. їх виконували на бенкетах і збо-рах звичайні рапсоди або поети, як, наприклад гомерівські Де-модок і Фемій. Ці «слави мужів» міг виконувати й непрофесіо-нал, як, наприклад, Іфігенія на бенкетах свого батька Ага-мемнона, оспівуючи його подвиги (Есхіл, «Агамемнон», 242— —246), або Ахілл («Іліада», IX). «Слава мужів» була мрією кожного героя, і заради неї він жертвує своїм життям, причому до цієї слави серед нащадків причетні навіть героїчні жінки, наприклад Пенелопа («Одіссея», XXIV, 196—198). Проте ця первісна