Сама проблема гуманних взаємовідносин між людьми є вічною, сягає своїм корінням ще в сиву давнину і носить історичний характер. Це підтверджує у свої доповіді Я. Ярема, говорячи, що найбільший вклад у розвиток гуманістичних ідей зробив Г. Сковорода, той Сковорода, який, за словами Д. Багалія, є «рідний син свого народу, що поклав ґрунт під гуманізм, демократизм і ідею народознавства» [9; с. 43].

На тлі філософії Сковороди Я. Ярема показує особливості українського характеру, української душі, яким властиві зерна доброти, правди і справжньої моралі. Саме ці категорії відігравали головну роль в утвердженні української самосвідомості й національної думки. У цьому контексті найбільше важить те, як Сковорода ставився до рідного краю й народу. І тут треба зазначити високий ступінь його свідомості. Він усією душею любив свій рідний край та народ, того ж словом і життям навчав своїх учнів.

Практика показувала, що у суспільстві в 20-30-х рр. стала простежуватися ситуація, що певною мірою нагадувала нам сьогоднішній час. Вона характеризувалася невизначеністю і крахом моральних цінностей.

Усвідомлюючи, що такий егоцентризм є надто загрозливим для сучасного і майбутнього України, слід активно шукати механізми гуманного впливу на молоді душі.

Незаперечним є той факт, що у формуванні гуманних взаємовідносин підростаючого покоління значну роль відігравала церква. Відомо, що кожен навчальний рік в усіх без винятку навчальних закладах Східної Галичини починався і завершувався урочистим Богослужінням.

Тому у доповідях доктора С. Людкевича, Ю. Дзеровича, ректора Й. Сліпого обґрунтовувалися не тільки значення релігії у суспільному житті, але й основні завдання релігійно-морального виховання молоді. Ю. Дзерович у вірі і релігії вбачав авторитетну силу, яка не буде потурати природному розвитку дитини, а буде людину облагороджувати і викорінювати зло. На його думку «українську дитину виховує найкраще Христова віра й релігія, а Христова віра й релігія, а християнська мораль є найдовершеніша, універсальна щодо часу й місця. Християнізм, як виховний чинник, домагається чину волі, розуму й серця, чистої інтенції й спокуси» [5; с. 195-196].

Виховним чинником доброти, співпереживання, душевності, любові до ближнього вважав С. Людкевич церковне Богослужіння з його релігійно-драматичною спрямованістю. Мистецька музика і церковний спів повинні понад усякий сумнів спричинитися до розбудження релігійної душі, настрою навіть у неграмотних мас.

І все-таки на Конгресі в основних доповідях і дискусіях, що розглядалися, все зводилося до розуміння того, що в основі виховного процесу є дитина з певними національними ознаками, особливостями характеру і душі. А це значить, за словами Я. Кузьміва, що «треба пізнати душу української дитини, бо тільки тоді можна доцільно на неї впливати» [3; с.193].

Аналіз матеріалів виступів дає можливість констатувати, що із пошуку ефективних методик для досягнення ідеалу Конгрес акцентує увагу на необхідності оптимального педагогічного спілкування. Адже саме таке спілкування учителя з учнями в процесі навчання та виховання створює найкращі умови для розвитку мотивації учнів, надає навчальній діяльності творчого характеру, забезпечує сприятливий емоційний клімат для формування гуманних взаємовідносин. І це прекрасно розумів В. Пачовський, коли говорив про «єднання духом учителя зі своїми учнями в одне тіло» [5; с. 112].

Крім того в рішеннях Першого українського педагогічного конгресу у Львові вказувалось, що для того, щоб поповнити виховання конкретним змістом, треба плекати знання рідної духовної і матеріальної культурної соборності, національної єдності, зміцнювати зв’язки з рідним народом, прищеплювати любов до рідного краю, виробляти характери, розвивати позитивні громадянські чесноти та прагнення до творчої праці [8; с. 236].

Аналіз змісту навчально-виховної діяльності конгресу

На Першому українському педагогічному конгресі було здійснено аналіз навчальних програм на предмет їх відповідності вихованню українського свідомого покоління. Наголошувалось, що для цього «мусить українське вчительство перевести повну ревізію свого навчання і доповнити свої засоби у вихованні молоді в національному дусі… Школа має «виховати нове покоління, що замінить чутливість і пасивність та змінчивість через недостачу національного світогляду – на твердість, рівновагу і активність в повній вірності ідеї нашого життя в кождім ділі й на кождому кроці…» [6; с. 92].

Важливим висновком конгресу стала думка про те, що основою навчально-виховного процесу в національній школі має бути українознавство. З огляду на це конгрес ухвалив відповідні тези в справі навчання української мови, навчання історії і географії; в справі суспільного виховання, духовного, гігієнічного й фізичного виховання, в справах шкільної політики.

Конгрес указав, що навчання української молоді іноземної мови може починатися не раніше як на третьому році навчання в початковій школі, а двомовність у шкільному вихованні і навчанні конгрес визнав з наукового погляду. Недоречною, з педагогічного – шкідливою, а не українських етнографічних землях – засобом де виховується українська молодь.

Поставивши в основу виховання молоді українознавство, конгрес наголошував, що школа має виховувати громадян, свідомих до свого обов’язку перед нацією і готових до мирної співпраці з іншими народами. «Ми вповні свідомі того, - говорив В. Пачовський, - що українське свідоме покоління виховує тільки школа з українською мовою навчання, але пройнята наскрізь національним духом не зі становиська боротьби і ворожнечі до сусідів, а зі становиська любові до рідного краю» [8, с. 230].

Розпочавши аналіз шкільних програм з української мови й літератури, В. Пачовський, визначивши добрі сторони розроблених раніше програм, наголосив, що необхідно вивчати українську літературу в тісному зв’язку з культурою Європи, показати їх тісний зв’язок, що впливатиме на формування світогляду учнів, покаже, що всі течії європейської творчості слова найшли відгомін в українській літературі» і таким