Справедливість асоціюється не тільки з сущим, але й повинним, правильним. Справедливість виступала також як ідеологічний вираз економічних відносин різних класів, соціальних груп. В марксизмі справедливість розуміється як вимога такого-то певного класу певного суспільства. В релігії справедливість - духовно-моральна досконалість особистості.

Стани суспільні – традиційні, відносно замкнуті суспільні групами в до індустріальному суспільстві, що різними спадковими (правами, обов’язки).

Стан суспільний міг купуватися, даруватися верховного владою. Стани суспільні такі: духовенство, дворянство, міщанство, купецтво, селянство. З переходом до вищих форм суспільства (вндустріальних) ієрархія спадкових ознак ліквідується, люди стають юридично рівними перед законом і поділ на стани суспільні руйнується.

Статус соціальний – становище індивіда чи групи у суспільстві, яке визначається як суспільними (економічними, політичними, професійними, освітніми), так і природними (раса, нація, стать, вік) ознаками; соціальна позиція людини завдяки успадкованим ознакам (етнічне чи соціальне походження) чи досяжним власним зусиллями; сукупність прав, привілеїв, моральних норм, обов’язків індивіда чи соціальної групи, пов’язані з виконанням певної ролі в суспільстві (чиновник, депутат); позиція індивіда (соціальної групи), визначена громадською думкою через співвіднесення з панівною системою цінностей і має значення соціального престижу.

Кожна людина посідає певне місце у суспільстві, суспільній ієрархії (робітник, вчений, викладач, вчитель, лікар, син, батько, чоловік тощо).

Стиль життя – особливі, свідомо вибрані способи самоорганізації життя. Стиль життя – результат конкретно життєвий. Трудова діяльність – системоутворюючий компонент стилю життя.

Стимулювання праці – вплив на трудову поведінку працівника через створення особистісно-значущих умов, що спонукають його діяти певним чином. Стимуляція праці здійснюється різними економічними та адміністративними методами, впливами, винагородами. Застосовують методи матеріального стимулювання, цільові методи (бажані орієнтири), методи індивідуального збагачення праці (надання більш складної, від повільної роботи), методи співучасті (партисипативності (залучення працівників до управління виробництва). Стимулювання праці підвищує її продуктивність. Стратегія стимулювання праці ґрунтується на різних способах покарань і винагород.

Суб’єктивність – внутрішньо притаманна людині система властивостей і якостей. Вона є психологічною основою буття людини. Це внутрішній світ людини, її особистісно-індивідуальна реальність. Складові суб’єктивності: образи, враження, думки, почуття, емоції, ідеї, орієнтації, установки, фантазії, мрії. Через знання суб’єктивності людину можна зрозуміти найбільш глибоко.

До людської суб’єктивності відносяться: 1) властивості і якості людини, зв’язані з проявами її сутнісних сил, тобто з проявом чуттєво-емоціональних, інтелектуальних і вольових якостей; 2) властивості і якості, сформовані конкретними видами діяльності; 3) властивості і якості, сформовані індивідуальним способи життя, особистісним життєвим шляхом; 4) ті властивості і якості, які сформувались даною епохою, періодом, матеріальною і духовною ситуацією часу; 5) якості і властивості, сформовані під впливом наукової теоретичної діяльності і які перетворилися у світоглядні, життєві та ідеологічні принципи.

Суб’єктивний фактор – роль певним чином організованих груп людей; досягання певного ступеня свідомості, організованості, активності суб’єктів діяльності – великих мас людей, класів соціальних груп, партії, організацій, керівників, вождів, окремих осіб.

Суспільне життя – реальний процес існування, взаємодії та розвитку людей, спільнот, всього суспільства. Суспільне життя завжди є конкретно-історичним, виступає як система форм діяльності, відносин, спілкування, матеріального та духовного освоєння. Суспільне життя як практичне життя – єдність матеріального і духовного, свідомого інесвідомого, буденного і святкового, індивідуального суспільного.

Суспільне життя – сукупна життєдіяльності всього суспільства, всіх людей. Але кожна окрема людина живе суспільним життям (наприклад, працює) та індивідуальним. Різні форми суспільного життя виступають як певній спосіб життя.

Суспільство – породження людей, продукт їх взаємодії, якісно відмінна від природи цілісна, саморегульована, впорядкована внутрішньо розгалужена система спільної матеріальної та духовно-ідеологічної життєдіяльності різних людей, яка вимагає постійного освоєння земної, людської і космічної природи, їх оброблення, поліпшення матеріального і духовного виробництва (розвитку культури, цивілізації, тобто мистецтва, філософії, науки, техніки, технології), регулювання, управління відносинами між людьми різними формами організацій, соціальними інститутами, насильственного (держава, влада) і ненасильственного (мораль, релігія) характеру.

В історії розвитку суспільства спостерігаються такі тенденції: зростання ролі свідомого, розумного начала; ролі науки, техніки, технології, зростання інформаційної насиченості в житті людини; кількісне і якісне створення індустрією розваг штучного світу – ігрових, туристичних, кінематографічних, віртуальних; інтернаціоналізація, глобалізація світу; утворення міждержавних союзів; вирівнювання рівнів розвитку різних країн; зростання неекономічних сфер діяльності; погіршення екологічної ситуації; формування стійких демократій пов’язані з досягненням високого рівня економічного розвитку.

Суспільство – основа життєдіяльності людей, їх середовище.

Суспільство відкрите – суспільство творче, динамічне, засноване на ліберальній ідеології, просякнуте духом плюралізму, індивідуальної ініціативи, критики і самокритики, націоналізмом. Вперше так широко поняття відкрите суспільство “використовує К.Поппер”

Суспільство закрите – суспільство авторитарне, тоталітарне, недемократичне, основане на державній догматизованій ідеології, де переважає соціально-масове начало, колектив над індивідом. Поняття “закрите суспільство” використовує для наукового аналізу соціально-політичних систем К.Поппер.

Суспільствознавство – наука про суспільство, його різних явища, процесів, форм, виміри, сфери, етапи розвитку, закони. Поряд із природознавством і технікознавство належить до основних типів людського пізнання.

Виокремлення знань про суспільство починається з Арістотеля і стає автономним ціліснім утворенням всередині ХІХ ст. Для розмежування природничих наук і суспільних наук спочатку вживали такі терміни: “науки про дух”, “науки про культуру” (Вінбельбанд, Рікерт).

Суспільство можна вивчити на різних рівнях – філософському, загальнонауковому, спеціально-науковому. До суспільствознавства, тобто до знань про суспільство, людину, її життєдіяльність мають відношення такі філософські течії як філософія життя (Ф.Ніцше, Г.Зіммель, В.Дільтей, О.Шпенглер), філософська антропологія (М.Шелер, Г.Плеснер, А.Гелен, Е.Ротхакер), герменевтика (Е.Гуссерль, М.Хайдеггер, Г.Г.Гадамер, А.Апель), екзистенціалізм (К.Ясперс, Г.Марсель, Ж.-Л.Сартр, А.Камю, М.Бубер, П.Шестов,