Для розуміння людського інтелекту велике значення має розробки штучного інтелекту, виділення і моделювання інтелектуальних функцій.

Інтерес – спосіб відношення суб’єкта до необхідних умов його існування, функціонування, розвитку, спрямованість на щось.

Інфляція – знецінення грошей, через зростання цін. Це результат перевищення кількості грошей, що перебувають в обігу, над сумою цін товарів. Інфляція зумовлює загальне падіння купівельної спроможності та зниження курсу національної валюти.

Інфраструктура ринку праці – забезпечення різними установами, організаціями ефективну взаємодію між попитом та пропозицією на ринку праці, регулювання взаємодії між рободавцем і працівником з приводу ціни робочої сили, умов праці, підготовки і перепідготовки працівників, захисту прав роботодавців і найманих робітників.

Інтерсуб’єктивне – те, що існує в межах взаємодії суб’єктів (наприклад, мораль, право).

Інтеріоризація (від лат. interior - внутрішній) – перехід зовнішніх дій у внутрішні, ідеальні. Теорія інтеріоризації (Ж.Піаже, А.Валлон, Л.С.Виготський, О.М.Леонтьєв та ін.) стверджує, що людська психіка виникає, породжується переходом у внутрішнє людини (інтеріоризація) зовнішньої практичної дії. Такі зовнішні дії потім виконуються в розумі ідеально. Так, дитина переходить від лічби зовнішніх предметів до лічби в розумі. Отже, спочатку зовнішні дії, потім - психічні явища. Але відкриття найпростіших психічних явищ ще у внутріутробному періоді розвитку людини веде до перегляду теорії інтеріоризації і зокрема змінює послідовність явищ: спочатку психічні явища (які виникають до народження дитини в процесі взаємодії її задатків і перших зовнішніх впливів, наприклад, звуків) потім найпростіші зовнішні дії, які управляються першими психічними явищами і тепер розвиваються далі на основі складніших контактів із зовнішнім світом, перших практичних дій. Отже, психіка в онтогенезі розвивається не від зовнішнього до внутрішнього, а на основі неперервної взаємодії внутрішнього і зовнішнього (зовнішнє діє через внутрішнє). Інтеріоризація - не спосіб виникнення психіки, а один із багатьох етапів психічного розвитку людини.

Інтуїтивізм - різновид, який обмежує можливості раціонального пізнання протиставляючи йому споглядальність, інтуїцію, інстинкт, віру, "вчування".

Концепції інтуїції у філософії 17-18ст. мають місце в раціоналізмі Декарта, спектицизмі Спінози, у вченні Локка і Лейбніца про інтелектуальну інтуїцію. Ці філософи визнають інтуїцію природньою здатністю, яка дає можливість безпосередньо зрозуміти, моментально відкрити, побачити істину відповідність чи не відповідність двох ідей. Вільність інтуїції зводилась до внутрішньої діяльності суб’єкта поряд з іншими психічними здібностями людини.

Кант негативно відносився до поняття інтелектуальної інтуїції, хоча в нього знаходимо опис певного типу діяльності, яку можна назвати інтелектуальною інтуїцією. Це діяльність продуктивної уяви або синтез взагалі, синтетична діяльність людської свідомості.

Гегель логічно співставляє проблему можливості знання, що ґрунтується на інтелектуальному спогляданні. Він досліджує постійне мислення, недостовірність безпосереднього споглядання.

У філософії 19 початку 20ст. інтуїтивізм проявляється в розв’язанні проблем світорозуміння, ціннісної орієнтації людини. Ірраціоналістична концепція Шопенгауера займає проміжне місце між класичною філософією і і сучасною ірраціоналістичною тенденцією, оскільки у Шопенгауера поєднуються інтелектуалізм і алогізм. Панлогізму Гегеля Шопенгауер протиставив теорію світової "волі", яка ніби то є основою життя. Світ він зображує у виді еманації "волі", що є основою і рушійною силою всього існуючого. Пізнання цієї "волі" і дає нам "світ як уявлення", в яком розрізняються два види знання: розумове і розсудкове. Розсудок упорядковує синтезує чуттєвий зміст і доступне йому безпосереднє знання. В цьому перевага розсудкового, інтуїтивного пізнання над розумовим.

Істина—адекватне відтворення об'єкта суб'єктом, таким, яким він існує сам по собі і об'єктивний зміст знання.

Шлях до істини йде через заблудження і помилки. Істина об'єктивна, не залежить від бажань людини і людства. Об'єктивні істини діляться на абсолютні, відносні, конкретні. Абсолютна істина—це 1)всеосяжність знання про всю реальність;2)істинні моменти відносних істин; 3)елементи кінцевого знання. Абсолютна істина—повне, точне і вичерп-не знання про якийсь певний об'єкт або знання про весь світ. Відносна істина—неповне, неточне, часткове і приблизне знання, яке постійно поглиблюється і уточнюється. У від-носній істині є наявність суб'єктивного моменту який виражається в специфічності сприйняття і переробки інформації; неможливість повного осягнення дійсності;обмеження знань знаннями суб'єкта, його епохою, культурою. Конкретність істини означає враховувати істинність знань в залежності від умов, місця(простору),часу. Істина у сфері матеріального і практичного буття – те, що відповідає своїй сутності своєму по-няттю, отже є щось досконале, завершене, ідеалом.

Звідси зрозуміло, що істиною в життєдіяльності людини є добро, краса, свобода. Істинним людським вчинком може бути лише добро, вірніше, доброта(робити добро відпові-дає сутності людини). Істинною формою даного змісту може бути тільки прекрасне, іс-тинним станом життя людини є свобода. Відсутність свободи свідчить, що людина живе в неістинному, несправедливому світі, де панують примус і насильство.

Істина є відкритість, пише Хайдеггер. Та чи інша істина відкривається не кожному, не в будь-якій формі людського пізнання і не в будь-який час, період, епоху. На кожну велику істину є свій "відкривач", мислитель і свій час, свій спосіб відкрит-тя.

Істинна має буттєвий(є те, що в самому бутті), приксеолгічний (вихід на практи-ку) та аксіологічний(ціннісний) характер. Істина має буттєвотворчий, життєвотворчий характер. Вона розкриває шлях людини до дії, є теоретичною основою досягнення суб'єктивної цілі.

Заблудження—невідповідність знань сутності об'єкта. Якщо ця невідповідність обу-мовлена виключно суб'єктивними причинами(суб'єкт не знав, не врахував, не помітив, тощо),то це є помилкою. Розрізняють заблудження і неправду. Неправда — поняття моральне, це навмисне спотворення або приховування істини. До заблуджень веде обмеженість практичного досвіду. У ХIX і XX століттях виявилось,