За часів польської окупації настали важкі часи для українського шкільництва. Нова влада робила всі можливі перешкоди щоб не допустити до кращого розвитку національного шкільництва. Прагнула до того, що взагалі не дати українській молоді навчатися в будь-яких школах. Однак попри великі труднощі і переслідування всі активні національно свідомі сили почали відновлювати українські установи і розбудовувати нові [70, с. 1919].

Львівська газета “Діло” 3 жовтня 1922 року подає низку фактів переслідування поляками українського шкільництва, зокрема в Городенці. Були вислані карні експедиції, проведено низку арештів. Арештованих утримували у в’язниці в Городенці, Коломиї. Про студентів, які виділи в Коломиї читаємо в згаданому “Ділі” під заголовком “Голодівка в коломийській в’язниці”:

“Всіх студентів держать без засуду у в’язниці досі і тепер вони почали голодівку. Панує загальне переконання, що їх арештовано тому, щоби не брали участі проти виборчої агітації. В тій же самій тюрмі сидить кількасот гуцулів “за саботаж” [27, с. 11].

Однак наша земля не здавалася перед польськи терором. На одному з віч парох. Козубський з Волині зазначив: “Українці західних земель, опинившись під Польщею, зрозуміли своє положення і в першій мірі об’єднали національні меншості. Польські школи виростають на українських землях, наче гриби на дощі, а на закладання українських шкіл, як то сказав польськй міністр освіти, нема закону!” [51, с. 23].

У “Ділі” поміщено статтю Богдана Грищенка, який відкрито говорив про безпощадний наступ окупантів-поляків, про брак політичної роботи в терені, а зокрема, що городенківський комісар Лаба далі залякує людей. Зокрема, він писав:

“Темно представляється життя нашої провінції. На всіх ділянках йде проти нас безпощадний наступ. Здавалось би, що в кожного з нас повинно тільки й думки бути, що оборона перед ворожою навалою”.

Грищенко звернув увагу на польський курс ліквідації українського шкільництва в повіті:

“І на полі шкільництва не оминув нас новий польський курс. При українських школах назначується управителями виключно поляків. Докласову українську школу в Чернелиці перемінюють на польську” [11. с.43].

дещо нижче у статті автор подав детальний перебіг подій стосовно ліквідації української школи в Чернелиці, містечку в якому в тому час проживало 3 800 мешканців, а між ними близько 500 поляків, 800 жидів та 2500 українців. А згодом – пише Грецька [64. с. 114].

“Для нечисленної польської зглядно жидівської дітвори утворили „польську однокласівку” і переміщено її в будинку давньої української парохіяльної школи. Будинок той переписали опісля поляки підступом на власність польської школи. Українська школа містилася в гарнім поверховім будинку (5 заль і мешкання для управителя з великим садом і 1 мором поля). Той стан перетривав до тепер. Правда, з приходом поляків змінено українські учительські сили поляками (перед війною працювало 5 українських сил, за Польщі, самі польські), та все таки це тому кілька місяців розписано конкурс на посади окремо при українській 2-класовій школі, а окремо при одно класовій польській. Українській делегації, що вибралася до Куратори просити на утворення українця, обіцяв п.Тинельські це зробити. Ба навіть обіцяв в розвинеш української 2-клясової школи до 7-клясової, щоби лише українці згодилися при майбутній 7-клясовій українській школі паралельних польських відділів. Та місцевий латинський Кс.Фуке поставив на своїм. Школа буде на днях злита з польською, а місце управителя має зайняти якийсь Лєбль”

З іншого допису в „Ділі" о. Володислава Добрянського, пароха Чернелиці довідуємося, що шкільна рада Чернелиці протестувала проти таких свавільних змін в місцевому шкільництві. Згаданий дописувач і громадянин Осип Михайлюк були у склад делегації, і яка була відряджена до шкільної городнеківської кураторії. Але місцевий інспектор Тинельські, зробивши обіцянки, що надішле школі українця-управителя,, її не дотримав. Після цього складено ще раз рішучий протест проти “начальства над нашою школою” [74, с. 664].

Чернилецька школа було переведена на польську мову викладння. Ця інформація була боляче прийнята газетою “Діло”, зокрем:

“Болючою для нас є історія переміни української школи в Чернелиці на польську. Однак кожен з нас добре розуміє, що се є удар польського новітнього наступу на нас. Хоч як о. Дворянський побивався на всі сторони і засягав, де лиш міг, ради безуспішно остали всі його заходи і старшина в тій справі, бо так схотіли Боги” [74, с. 616].

А тепер звернемо нашу увагу на те, скільки класів було у школі, якого типу вони були у різні роки:

1832р. – парохіальна школа;

1854р. – народна школа, в якій навчалося 10 дітей і відомим вчителем був Болонський Василь;

1857-1858рр. – народна тривіальна школа;

1882р. – двокласна школа;

1884р. – чотирикласна школа;

1887 р. - двокласна державна школа, в якій навчалося 280 дітей;

1901 р. - двокласна школа;

1935 р. - семикласна школа;

1939 р. - ультраквістична школа III ступеня (двомовна);

1945-1946 pp. - 12 шкіл загального типу, в яких навчалося 280 дітей;

1950р. – дві середні. П’ять семирічних, сім початкових. [2, с.17].

На жаль, сьогодні ситуація така, що важко зібрати дані про тих усіх, які в такому реєстрі повинні бути. Багато діячів знані нам з голих прізвищ, про багатьох не маємо точних даних, а про деяких було б і не доцільним сьогодні говорити. Коли можемо сьогодні сказати хоч кількома словами про декого, то

це наша мова неначе символіка й тим самим покриває долю багатьох, які орали національний обліг Чернеличчини, сіяли зерно свідомості