Окрім того, сприйняття точки зору, відповідно до якої життя виникає з моменту зачаття, фактично унеможливить точне встановлення моменту виникнення цього права. Ще одним опосередкованим підтвердженням того, що право на життя виникає в особи з моменту народження, є відсутність в нашому законодавств кримінальної відповідальності за проведення штучного переривання вагітності (абортів), які, якщо сприймати думку про наділення зародку правом на життя, повинні були б прирівнюватися до вбивства. Отже, право на життя виникає в фізичної особи тільки в момент народження.

Моментом припинення права на життя законодавець визначає момент смерті особи. Розрізняють смерть юридичну та фактичну. Під поняттям юридичної смерті розуміють оголошення фізичної особи померлою в порядку статті 46 ЦК України. Однак ця смерть є швидше юридичною презумпцією смерті, аніж її фактичною констатацією. І тому, у випадку появи фізичної особи, яку оголошено померлою, застосовуються відповідні наслідки відновлювального характеру.

По іншому питання вирішується у разі, якщо настає смерть фактична. Однак і в цьому випадку слід поділяти фактичну смерть на клінічну та біологічну. Клінічною смертю визнається механічна зупинка діяльності серцевого м’язу. Однак існує можливість відновлення життєдіяльності організму, але в строго обмежений період, за умови здійснення відповідних медичних маніпуляцій (реанімацій). У разі біологічної смерті до уваги береться смерть клітин головного мозку, що вже є явищем незворотнім, тобто ніякі медичні маніпуляції не можуть відновити життєдіяльність людини. І тому для визначення моменту смерті до уваги слід брати саме біологічну смерть.

Потрібно також зауважити, що останнім часом у літературі намагаються вивести та нормативно закріпити право фізичної особи на смерть як складової права на життя чи як окремого суб’єктивного права. При цьому сутність цього права здебільшого зводиться до легалізації самогубств, евтаназії тощо. Вчені вважають, що на сьогодні не склалися соціальні передумови закріплення цього права. Адже, легалізуючи таке право фізичної особи, потрібно буде надати їй можливість реалізації цього права, надати узаконену можливість вибору – „жити чи не жити” [25; с. 44-48] [25] Р. Стефанчук. „право на життя як особисте немайнове право фізичної особи” // Юридична Україна. – 2004. - № 7. – с. 44-48..

Якоюсь мірою сам термін „право на смерть” звучить парадоксально: бо протягом віків передумовою всіх людських прав було саме фундаментальне, головне з них – право на життя. Треба зазначити, що сам термін „евтаназії” відрізняється крайньою суперечливістю, що ускладнює однозначне тлумачення, викликає термінологічну плутанину. Залежно від його визначення змінюється і підхід до проблеми евтаназії. Розрізняють пасивну й активну евтаназії.

Пасивна евтаназії (чи як її ще називають „метод відкладеного шприца”) виражається в тому, що припиняється надання спрямованої на продовження життя медичної допомоги, що прискорює настання природної смерті.

Найчастіше, коли говорять про евтаназії, то мають на увазі активну евтаназію. Під такою (чи як її ще називають „метод наповненого шприца”) розуміють введення помираючому яких-небудь лікарських чи інших засобів або інші дії, що тягнуть за собою швидке і безболісне настання смерті.

Суперечливі погляди на евтаназію з медичної і морально-етичної точок зору породили і суперечливу юридичну оцінку цього явища, що знайшло відображення в законодавствах ряду країн. Наприклад, у Голландії після тривалої дискусії в законодавство офіційно внесено дозвіл пасивної евтаназії, звичайно, в визначеними застереженнями, що передбачають виключення будь-яких зловживань.

В Англії, навпроти, після тривалих обговорень прийнято закон про безумовну заборону евтаназії в медичній практиці [16] [16] Домбровська. „Зміст конституційного права на життя людини та громадянина” // Право України. – 2002. - № 5. – с. 37..

На мою думку, евтаназію не можна легалізувати насамперед тому, що це суперечить принципам гуманізму і призначення медицини. Цінність людського життя спонукає боротися за нього навіть у найбезнадійніших ситуаціях.

Право громадян на недоторканість житла грунтується на Конституції України (стаття 30), у якій записано, що ніхто не має права без вмотивованого рішення суду увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому. Право на недоторканність житла визначається як особисте немайнове право, відповідно до якого управомочена особа може діяти у своєму житті за своїм розсудом і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які там проживають, крім випадків прямо зазначених у законі. Недоторканність житла, на думку вчених, повністю поширюється не тільки на осіб, які мають постійне житлове приміщення, а й на всіх осіб, де б вони не проживали. Відтак, мають бути забороненими незаконне проникнення до будь-якого приміщення, в якому тимчасово проживають групи людей (казарми військовослужбовців, палати в лікарнях), незаконне проведення в ньому огляду чи обшуку [4] [4] Конституція України: Офіційний текст: Коментар законодавства України про права і свободи людини і громадянина: Навчальний посібник // За редакцією Хавронюка. – Київ, Видавництво А.С.К., 2003 р., с. 147. .

Праву на недоторканність житла відповідає обов’язок третіх осіб не втручатися у сферу прояву індивідуальних форм життєдіяльності особи в її житлі. Це означає, що ніхто не вправі вказувати громадянину, як він має поводитися у своєму житлі, як організовувати свій побут [19; с. 412-413] [19] Цивільне право: підручник для студентів юридичних вузів та факультетів. – Київ: Вен турі, 1997 р., с. 412-413. .

Але є винятки із правил статті 311 ЦК, яка допускає можливість проникнення до житла і попри волю особи, не інакше як за вмотивованим рішенням суду. Найчастіше це можливо у