Відповідно до Закону України „Про зв’язок” статут про дисципліну працівників зв’язку України передбачає дисциплінарну відповідальність працівників зв’язку за розголошення таємниці листування, телефонних розмов, інших повідомлень, що передбачається засобами зв’язку [4; с. 151] [4] Конституція України: Офіційний текст: Коментар законодавства України про права і свободи людини і громадянина: Навчальний посібник // За редакцією Хавронюка. – Київ, Видавництво А.С.К., 2003 р., с. 147.

.

Таємниця відомостей по операціях, рахунках та вкладах своїх клієнтів і кореспондентів (банківська таємниця) гарантується Законом України „Про банки і банківську діяльність” від 07.12.2000 р. Банки зобов’язані забезпечити збереження банківської таємниці шляхом:

обмеження кола осіб. Що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю;

організація спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю;

застосування технічних засобів для запобігання несанкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації;

застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах і угодах між банком і клієнтом.

Довідки щодо рахунків і вкладів громадян видаються, крім самих клієнтів та їх представників, тільки судам, органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ у справах (кримінальних, оперативно-розшукових), що знаходяться в їх провадженні, а в разі смерті клієнтів, крім зазначених, особам, вказаним банку власником рахунку в заповідальному розпорядженні, і державним нотаріальним конторам по справах спадщини, що знаходяться в розгляді, а також іноземним консульським установам.

Порядок розкриття банківської таємниці здійснюється у таких випадках:

а) на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;

б) на письмову вимогу суду або за рішенням суду;

в) органам прокуратури України, СБУ, Міністерства внутрішніх справ України – на їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної фізичної особи.

Відповідно до статті 3 Закону України „Про свободу совісті та релігійних організацій” [11] [11] Закон України „Про свободу совісті та релігійних організацій” // ВВР. – 1991. - № 25. – ст. 283. в Україні захищається таємниця сповіді. Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих.

На думку вчених, відповідні доповнення щодо заборони допиту священнослужителів про обставини, які стали їм відомі під час сповіді, мають бути внесені до статті 70 КПК України, якою визначаються обов’язки свідка. Крім того, повинна бути встановлена юридична відповідальність за порушення цих вимог закону. Таким чином, відповідно до законодавства України ніхто не має ніхто не має права видавати навіть суду, органам прокуратури, слідства чи дізнання відомості, що становлять адвокатську таємницю, таємницю усиновлення таємницю сповіді.

Загалом, можна зробити висновок, що питання приватного життя ще не цілком врегульовано, як в Цивільному кодексі, так і в Конституції України. Немає повної ясності, що потрібно розуміти під приватним життям, чи потрібно його ототожнювати з особистим, чи ні. Над цим питанням потрібно ще працювати науковцям.

Недоторканність особистого (приватного) життя.

Особисте життя тісно пов’язане з суспільством. На їх зіткненні виникає досить широка „контактна зона”, що, як і суто особисте життя, охоплюється цивільно-правовим регулюванням. Такий інститут, як недоторканність особистого життя громадян, регулюється як статтею 289 Цивільного кодексу України, так і конституцією України, в якій записано, що особисте життя громадян охороняється законом (стаття 32).

Право на особисту недоторканність є одним із найважливіших прав людини. Воно неодноразово проголошувалося та закріплювалося міжнародним співтовариством у різних міжнародно-правових документах. Зокрема, у Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакт про громадянські та політичні права 1966 р., Європейській конвенції про захист прав та основних свобод людини 1950 р. Відповідно до цього права, ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому або нелюдському поводженню. Ніхто не може бути заарештований або затриманий, триматися під вартою інакше, ніж за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Індивідуальна свобода – це одна з найбільших цінностей людини. Тільки вільна людина може виявити всі свої найкращі якості.

Недоторканність – це якість, невід’ємна від особи. Існує кілька поглядів на недоторканність людини. І.Є. Фабер під недоторканністю особи розуміє суб’єктивне право громадянина, яке складається з багатьох правомочностей, що забезпечують фізичну (тілесну) та моральну недоторканість людини, свободу її самовизначення.

Л.А. Григорян вважає, що недоторканність особи полягає в захисті людини не тільки від незаконних та необгрунтованих арештів і затримань, але й взагалі від усіляких неправомірних посягань на її свободу, життя, здоров’я, майно, честь та гідність. Недоторканність особи – це забезпечення всіх виявів свободи за умови її правомірної поведінки.

Ю.А. Олійник визначає конституційне право на особисту недоторканність як особисте суб’єктивне право українських громадян, яке гарантує їх свободу від протиправних посягань на життя, здоров’я, індивідуальну безпеку з боку кого б то не було, не допускає незаконних і безпідставних дій посадових осіб державних органів та громадських організацій щодо особистої недоторканності при виконанні ними своїх обов’язків і надає можливість відновлення порушеного права [13; с. 12-15] [13] Олійник А.Ю. Деякі питання забезпечення органів внутрішніх справ недоторканості. Проблеми правознавства. – К., 1991 р., с. 12-13..

В. Олійник у своїй статті „Конституційне право на свободу та особисту недоторканність: поняття та характерні риси” зазначає такі основні риси права на недоторканність особистого життя громадян:

а) право індивідуальних суб’єктів;

б) основне конституційне право;

в) право, що гарантує особисту недоторканність;

г) характерне для кожної людини і громадянина;

д) належить їм від народження;

е) не допускає протиправних арештів і затримань та інших примусових заходів у кримінальному та адміністративному порядку, пов’язаних з обмеженням