Стосовно строків проведення спростування, то стаття 43 Закону України „Про телебачення і радіомовлення” визначає ці строки місячним терміном.

Важливим є питання щодо строку позовної давності з вимогою спростувати неправдиву інформацію, що поміщена в засобах масової інформації. Такий строк встановлюється в один рік з моменту поміщення цих відомостей у засобах масової інформації, або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості.

Існують і такі випадки, коли держава теж може порушувати право на приватне життя особи шляхом поширення про неї недостовірної інформації, а в Цивільному кодексі в статті 17 чітко сказано, що держава повинна здійснювати захист цього права та ряд інших, а не порушувати їх.

У міжнародній практиці існує декілька випадків, коли держава не захищала приватне життя особи, а порушувала його. Наприклад, у справі Леандера мова йшла про негативні зобов’язання держави – про гарантії захисту від довільного втручання з боку державних органів [22; с. 68] [22] Короткий путівник по Європейській конвенції з прав людини. За ред. Гам’єн Д., Кальварія Л. – 1998 р., с. 68.. Отже, не завжди навіть держава дотримується тих принципів захисту, які вона сама затвердила у законодавстві. Розглядаючи питання правового захисту приватного життя потрібно зробити порівняльний аналіз правової охорони і правового захисту.

У науковій літературі ці питання були і залишаються дискусійними. На думку ряду авторів, немає потреби розрізняти ці питання; інші вважають доцільним відносити термін „охорона” лише до заходів, які застосовуються до порушеного права, а термін „захист” вживати щодо заходів, які застосовуються вже після правопорушення; існує позиція, згідно з якою регулювання особистих немайнових відносин побудовано як захист особистих благ.

Красавчикова Л.О. вважає, що охорона особистого життя за своєю структурою поділяється на три ланки: регулятивну, забезпечувальну та захисну. Захист у даному випадку розглядається як окремий вид охорони і використовується у разі наявного правопорушення. Охорона є видом щодо категорії правового регулювання у цілому. Заходи захисту і відповідальності становлять суть захисної ланки.

Ромовська З.В. звертає увагу на взаємозумовленість категорій правового захисту та правової охорони, але не визнає їх тотожність. Правова охорона, на її думку, включає систему різних юридичних заходів з метою вберегти право від можливого порушення. Отже, можливість захисту суб’єктивного права і конкретне здійснення захисту є одним із засобів правової охорони. Суть правового захисту полягає в тому, що він є реалізацією обраного право застосовним органом заходу державного примусу. Своїм конкретним застосуванням примусові заходи припиняють порушення суб’єктивного права, забезпечують необхідні умови для його здійснення, поновлюють порушене право або тим чи іншим способом усувають наслідки його порушення [20; с. 266-267] [20] Цивільне право. Ч.1. Підручник. За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2002 р. .

Доцільно також сказати, що в цивільному праві існує думка про те, що майнові санкції не можуть охороняти особисті немайнові права належним чином. Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст. З цього випливає, що найважливішим напрямом вдосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за їх порушення кола саме немайнових санкцій. Що стосується грошового штрафу, то він має застосовуватися лише тоді, коли немайнові санкції неспроможні стимулювати поведінку суб’єктів (наприклад, у разі порушення таємниці особистого спілкування між громадянами) [19; с. 159-163] [19] Цивільне право: підручник для студентів юридичних вузів та факультетів. – К.: Вен турі, 1997 р., с. 413.. Автори пропонують стягувати грошовий штраф у прибуток держави, а не на користь потерпілого. Це пояснюється тим, що штрафні санкції здатні виконувати не відновлюючи, а лише превентативну функцію [20; с. 266-267] [20] Цивільне право. Ч.1. Підручник. За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2002 р.

.

І насамкінець, в даній роботі потрібно розкрити проблеми, які існують в захисті особистих немайнових прав та безпосередньо у захисті приватного (особистого) життя. Перш за все потрібно сказати про вдосконалення законодавства по охороні особистих немайнових прав, які були викладені відомою вченою Маміною М.Н. Вона вказує, що законодавство, направлене на охорону особистих немайнових прав, має вагомі недоліки: воно має деякі промахи, переш за все, це невеликі статті, які розсіяні по різних нормативних актах різної галузевої приналежності і різного юридичного рівня, норми будуються привілейованим шляхом (представлення захисту особистих немайнових прав (але не регулює немайнові відносини), а саме способи захисту потребують додаткової роботи, судовий порядок захисту порушених прав конкурує, і поки що не завжди успішно, з потоком скарг і листів в адміністративні органи, газети, на радіо і телебачення.

Головним направленням розвитку законодавства, яке регулює особисті немайнові права, являється більш повна їх регламентація, систематизація і збільшення ролі закону.

При побудові інституту особистих прав було б цілісно встановити загальну норму по охороні особистих прав, закріпити спеціальні норми по охороні конкретних видів немайнових прав. Такий підхід дозволить захистити вже загально прийняті немайнові права, а також ті які виникають уже після них.

Важливим напрямком удосконалення законодавства щодо охорони особистих немайнових прав становить розширення кола приймаючих способів захисту. Традиційно при порушенні немайнових прав використовуються такі способи захисту, як визнання права (наприклад, примусити опублікувати спростування заяви щодо відомостей, які принижують честь і гідність). Потрібно також відмітити, що якщо порушення немайнових прав призвели до витрат у формі розходів, то вони також підлягають відшкодуванню.

Безпосередньо у цивільному