Дуже різноманітним був верхній одяг заможних жінок – кунтуші, жупами, свитки, каптани тощо.

Як головні убори жінок відомі вовняні або оксамитові хустки.

Якщо раніші історичні періоди пов’язані з закладенням основ етнічного костюма українців, то в добу гетьманщини формується костюм національний, тобто такий, що виступав символом спочатку козацтва, а потім і всього українства.

Найбільш повні дані про костюм запорізьких козаків міститься у працях відомих українських істориків Д. Яворницького, В. Голобуцького,
О. Апанович та ін. Ґрунтуючись на них, можна скласти ясне уявлення не лише про вбрання козаків рівних соціальних прошарків, а й про джерела та причини його формування.

За свідченням сучасників, одяг запорожців не був одноманітним. Повсякденний, похідний одяг вирізнявся простотою, що проявилось у самій його назві - ?????? одяг. Парадне вбрання було дуже розкішне і ошатне, нерідко складалося з трофеїв, добутих під час походів.

У дорожніх нотатках німецького поета Еріха Лисоти, знаходимо згадку про такі елементи одежі запорожців, як татарський Кобеняк і мантій. Інший перелічує, зокрема сорочки, шаровари, шапки й каптани з товстого сукна, що складало повсякденний козацький одяг.

Трохи пізніші свідки писали про запорожців:

“Жупани у них були сині і робили із дорогого сукна, які ніколи не линяли; вилоги на рукавах “заковра???” – іншого кольору: червоні або зелені, пояс червоний, а шаровари сині китайчаті на очкурі. Жупан застібався до самого верху на густо розташовані гаплики; комір був тоненький, в два пальці, а на комірі два крючки і дві бабки. Пояс теж міг бути різних кольорів, але перевагу віддавали червоному. [Ніколаєва ст. 47-49].

Крім того, документи, що збереглися, згадують серед запорізького одягу ще й широкі суконні киреї та короткі юбки на зразок турецьких курток. На старовинних малюнках казки зображені також у коротких куртках із шкіри – шкірянках.

Одяг, очевидно, був однією з найважливіших складових частин майна кожного міщанина.

Якщо міщанський одяг не відрізнявся великою різновидністю крою, то в колориті він був досить різноманітний.

Багата і середньо заможне міщанство наслідувала в усьому шляхту. Водночас одяг заможної частини українського міщанства був дуже подібний до одягу міщан Польщі, а подекуди й інших країн Середньої Європи – Чехії, Угорщини, Німеччини. [Матейко ст. 43].

2.3. Вишивка та оздоблення в різних регіонах.

Вишивка – один з найбільш поширених видів народного мистецтва Гуцульщини. Численні історичні літературні, фольклорні матеріали стверджують масове побутування на Гуцульщині вишивки одягового призначення.

Гуцульська вишивка розвивалась у загальному руслі розвитку вишивального мистецтва українського народу на базі давньоруського мистецтва. Конкретні соціально-економічні умови сприяли формуванню народної вишивки Гуцульщини як специфічного локальноохудожнього явища в загальній мистецькій культурі українського народу.

Впродовж віків народними майстрами викристалізувалась частка художня система, в якій гармонійну єдність творять такі взаємнообумовлені фактори, як матеріал, техніка, орнамент композиція, колорит.

На Гуцульщині вишивкою прикрашали одяг, стало визначені частини його компонентів. Це жіночі, чоловічі, дитячі сорочки: головні убори – перемітки???? – хустини; нагрудний одяг – кептарі, сердаки, байбараки, манти, гуглі, кожухи; поясний – пасини, гачі; капчурі, капці, онучі та ін. Властивості тканин, льняних, вовняних, сукна, шкіри, використаних для пошиття одягу, зумовлювали характер, структуру матеріалів, якими виконувались вишивка. Основні матеріали вишивання – ручно прядені льняні, вовняні нитки, заполоч, вовняні зсукані нитки – “кц???и”, зсукані сплетені шнури, шовкові металеві, срібні, золоті нитки, муліне, бісер, лелітки, сап’янові стрічки, ґудзики, корали, головки металевих цвяхів – “бобрики”.

Поступово відбувалась еволюція вишивальних матеріалів. На зміну ручно пряденим приходили фабричні нитки.

Гуцульська вишивка виділяється багатством технічного виконання.
В. Шухевич дослідив 12 технік гуцульської вишивки [Шухевич ст. 158-159]. Відповідно до призначення одягові вироби вишивали низинкою двох видів, стенівкою, плетенкою, обміткою, кіскою, швом “поперед голки” – “ключки”, штапівкою – “решіткою” насилуванням – “соснівкою”, хрестиком, двосторонньою стебнівкою – “шнурок плетений, лефенкою – “циркою”. Крім описаних, були поширені таі техніки, як гладь коса, точна, поверхневий кучерявий шов – поверхневий верхоплут, бігунець, зерновий вивід, виколювання, мережка, змережування, ретязь тощо.

Найпоширеніша техніка вишивання – низинка. Саме в Гуцульщині вона зазнали найбільшого розвитку і досягла високого рівня художньо-технічної майстерності. Вишивка низинкою виходить густою, тугою, закриваючи щільно біля стібка все поле полотна. Контури мотивів виконуються чорною ниткою, а сам узор і фон – кольоровими. Гуцульське вишивання становить локальне художнє явище. [Гоберман с.38].

Вишивка низзю на Гуцульщині домінуюча масово поширена. Нею виконуються складні орнаментальні композиції на частинах одягу. Для їх обрання застосовують інші техніки вишивання – стебень, кіска, кладення, обмітка тощо. Комбіноване поєднання різних технік вишивання характерне для всіх районів Гуцульщини. Різним копонентом одягу відповідала своя специфіка технічного виконання. Так, низзю, хрестиком, циркою вишивали уставки жіночих, чоловічих сорочок, перемітки, хустини – стебнівкою, сердаки, кожухи, онучі – кіскою.

Яскравою особливістю гуцульської вишивки є її геометричний орнамент, який включає прості мотиви і складні фігурні елементи, мотиви, комплекси. В основі найбільш складних геометричних фігур – ромб, півромб, по-різному поєднані в горизонтальному або вертикальному напрямках. Основні з них – ромби з прямими виступаючими сторонами, ромби з виступаючими сторонами назовні, загнуті під прямим кутом; ромби – з рядами виступаючих зубчиків; ромби з перехресними сторонами; ромби з виступаючими сторонами всередину, до їх центру; поширені й ромби з усіченими сторонами. Ромбічний орнамент – домінуючий в гуцульській вишивці. На зразках вишивок збережених у