' Державні фінанси: теорія і практика перехідного періоду в Центральній Європі / Пер. з англ. - К.: Основи. - 1998. - С. 496.

} Під показником податкової автономії тут розуміється питома вага місцевих податків і зборів у загальній сумі доходів органів регіонального і місцевого самоврядування.

©Вишневський В.П., Рибак В.В., 2001

'Фінанси України". ОГ2001 1-І— збори і мита: збір на прибирання сміття та його вивіз, на будівництво службових будинків, за паркування машин, за користування спортивними й оздоровчими закладами і установами культури, за полювання і риболовлю, видовища, послуги цвинтарів, із власників собак, за видачу різних ліцензій і реєстраційних посвідчень, за участь у бігах, за відкриття шинків і готелів; збо-ри для компенсації збільшення вартості земельної ділянки внаслідок прове-дення забудов та інших робіт тощо.

Найважливішими на місцевому рівні є насамперед податки на нерухоме майно, що поширені також і в колишніх соціалістичних країнах. Трохи рідше стягуються прямі прибуткові податки з фізичних і юридичних осіб, місцеві непрямі податки (у вигляді акцизів і податків на продаж) і місцеві подушні податки.

Податки на нерухоме майно. Податки на нерухомість вважаються одними з найдавніших європейських податків. Загальна логічна підстава для оподатко-вування майна полягає у тому, що сам факт володіння ним породжує певні вигоди для його власника (навіть якщо при цьому відчутні доходи не отрима-ні — як, наприклад, у разі володіння творами мистецтва)3, а також у тому, що принаймні частину вартості майна можна розглядати як прибутки від прирос-ту капіталу. При цьому податки на нерухомість вважаються хорошими саме на місцевому рівні. Це пов'язано з тим, що:—

вартість нерухомого майна — це більшою мірою змінна запасу (5ґосІ< уагіаЬІе), ніж потоку (Яо^ уагіаЬІе), якими є, наприклад, доходи, споживання або продаж. І, як для всякої змінної запасу, вартість нерухомості може бути обчислена тільки в певний момент, її розмір не має протяжності у часі. Тому, в свою чергу, і податок на майно менше, ніж податки на змінні потоку, залежить від динаміки господарської кон'юнктури, що добре узгоджується зі специфі-кою завдань, які розв'язують органи місцевого самоврядування (насамперед це витрати на забезпечення першочергових життєвих потреб населення, які можна вважати умовно-постійними);—

об'єкт оподатковування легко ідентифікувати: він має територіальну прив'язку і його не можна або дуже важко перевести в іншу місцевість (на відміну, наприклад, від прибутку).

Існує точка зору, що податок на майно певною мірою відповідає вимогам загальних податкових принципів платоспроможності (аЬШгу-їо-рау ргіпсіріе) і вигод від надання суспільних послуг (Ьепеїїіз-гесеіуесі ргіпсіріе)'4. У першому ви-падку тому, що чим більше накопичив багатства індивідуум, тим, очевидно, вища і його можливість сплачувати податки. В другому — тому, що податок на ' Очевидно, що це традиційне обгрунтування дуже спірне. Важливим аргументом проти може бути те, що доходи, завдяки котрим майно накопичене, свого часу вже підпали під прогресивне прибуткове оподатковування.

'Державні фінанси: теорія і практика перехідного періоду в Центральній Європі / Пер. з англ. - К.: Основи. - 1998. - С. 508.

**** „ "Фінанси України", ОІ'2001майно можна розглядати в тому числі і як плату за послуги влади щодо його захисту й утримання. Проте, критикуючи ці твердження, можна зазначити, по-перше, що коли податок на майно стає значним у порівнянні з іншими, то він уже явно порушує принцип спроможності сплачувати і сприймається більші-стю населення як несправедливий. А по-друге, податки стягуються не тільки для захисту власності і кількість ^наданих суспільних послуг більшою мірою за-лежить від кількості одиниць обслуговування, ніж від їхньої вартості. Тому як-що вже й будувати оподатковування, орієнтуючись на одержувану вигоду, то система цільових зборів більш альтернативна.

Одна з головних проблем в організації майнового оподатковування — визначення вартості нерухомості. Це пов'язано з тим, що її об'єкти бувають найрізноманітнішими й одержати 'їх достовірну поточну ринкову оцінку дуже непросто. На практиці органи влади змушені приписувати оподатковувану вартість майна (зазвичай на базі річної суми орендної плати або можливої ці-ни продажу), яка може відрізнятися від ринкової у будь-який бік. Отже, така оцінка завжди містить певний суб'єктивний елемент, причому тим більший, чим менше розвинений ринок нерухомості й вищі темпи інфляції. Тому, як-що податки на майно відносно невисокі, вони можуть сприйматися платника-ми податків терпимо, проте коли вони стають порівняно вагомими, тоді вик-ликають гостре невдоволення і критику, тим більше що:—

податки на нерухомість "випнуті", а не приховані, як, наприклад, непрямі податки в ціні товарів або прямий прибутковий, який автоматично утримується бухгалтерією підприємства у джерела виплати; майнові подат-ки кожний платник зобов'язаний вносити особисто;—

на практиці звичайно застосовуються єдині ставки податку на нерухо-мість, і відповідно до поширеної думки цей податок вважається регресивним (у частині оподатковування будинків і споруд') .

У цьому зв'язку дехто з європейських експертів вважає, що потрібно вка-зувати можливі межі надходжень від оподатковування нерухомості, які, на їхню думку, не повинні перевищувати 1—2% ВВП. Природно, що при таких обмеженнях вони не можуть становити головного джерела фінансування захо-дів органів місцевого самоврядування і фактично покривають у західноєвропей-

' Насправді це дуже спірне питання. Якщо виходити з оцінок, які грунтуються на показ-нику річного доходу, то справді існують аргументи, що з його зростанням питома вага витрат на споживання нерухомості зменшується. Отже, аналізований податок можна вважати регре-сивним. Проте, якщо вже спиратися на показник так званого нормального (перманентного) доходу (наприклад, середнього за цілий ряд років), то виявляється, що споживання будівель приблизно