Організація та технологічне забезпечення виготовлення хутрового одягу з шкурок кролика потужністю 20 тис. штук в рік

Вступ

З давніх давен у місті Тисмениця були майстри, які виготовляли найрізноманітніші вироби зі шкіри та хутра. Вже у першій відомій згадці про Тисменицю (1143 рік, Іпатієвський літопис) йдеться про княжі лови у великих лісах навколо цього древнього поселення, що на думку багатьох дослідників , примусило його жителів займатися, принаймні, первинною обробкою шкірок, здобутих у такий спосіб. Отримання Магдебурзького права у 1449 році свідчить про те, що Тисмениця на той час набула статусу значного ремісничого і торгівельного міста. У 1590 році до Тисмениці прибуло кілька вірменських сімей з Кам'янця-Подільського. На той час вони займалися виробництвом кардибану, сап'яну і замшевої шкіри.

Поступово це ремесло переходить до рук місцевих майстрів. У вересні 1592 року у Тисмениці створюється організація кушнірів та білошкірників, що започаткувало період організованого кушнірства у місті Тисмениця. Добре організовані ремісники створили конкуренцію "королівському" цеху Галича листопада 1637 року на підприємстві Магдебурзького права, у магістратській реєстр було внесено статут кушнірського цеху у Тисмениці.

А 14 вересня 1638 року міська Галицька рада на прохання Тисменицької організації ремісників, видала копію статуту. Копія знаходиться у відділі рукописів Вроцлавського Осолінеуму (Польща). Статутом було надано певні пільги і водночас пред'явлено високі вимоги до якісної роботи цехових ремісників. Це була та епоха, коли поняття "мистецтво" і "ремесло" були невіддільні. Фактично від тоді було започатковано організоване кушнірство у Тисмениці. З цього часу в Тисмениці стрімко йде процес розвитку кушнірського ремесла.

У 1677 році поселення ремісників-вірменів значно збільшилось через їх переселення не лише зі сходу, а зокрема, з Буковини і Молдови, що сприяло подальшому розвитку кушнірства і торгівлі у місті. Навіть в умовах поступового занепаду переробки шкіри та хутра у Галичі, Львові, Кам'янець-Подільському та інших містах, Тисменицький цех стає одним із найпотужніших центрів кушнірської справи, відомим далеко за межами Прикарпаття. Його вироби все активніше експортуються, зокрема через торги на найвідоміших у той час великих Опомоуцьких і Лейпцігських ярмарках.

На початку XVIII століття у Тисмениці було вже три цехи, що займалися обробкою хутра і шкіри, але внаслідок цього ряду причин, з 1830 року вини перейшли у державну оренду і були об'єднані в одну фабрику, яка після її розширення у 1835 році вийшла на заплановану виробничу потужність. З метою збереження й примноження вікових кушнірських традицій уряд Австрії виділив значні державні асигнування і дозволив подальшу реконструкцію фабрики із значним розширенням її можливостей. Активну участь у цій справі - коштом та матеріалами - взяли і власники великих хутрових магазинів.

У 1840 році, за розпорядженням уряду, фабрика закупила 4 парових двигуни потужністю 400 кінських сил кожний. З наявністю значного попиту на готову продукцію і міцної, контрольованої державою, сировинної бази, підприємство налічувало 360 висококваліфікованих фахівців. Вся продукція поставлялася на зовнішній ринок.

Все це сприяло подальшому розвитку кушнірства у Тисмениці. У 1850 році відроджується товариство кушнірів та білошкірників, яке домоглося державного замовлення на поставку кожухів для дирекції залізниць у Станіславі. Його виконання було настільки бездоганним, що наступними стали великі поставки для дирекції залізниць у Львові, Кракові і навіть у Граці, для гак званої Південної залізниці. Роботою товариства зацікавилась Торгово-Промислова Палата у Відні і воно отримало від неї допомогу на будівництво нового виробничого приміщення (фабрики) , яке пізніше перетворилося в акціонерну спілку "Тисмениця". У 1888 році австрійськими властями було дано дозвіл на відкриття гарбарні Антона Смулятинського. Практично ця гарбарня поклала початок промислового хутрового виробництва.

У 1891 році для того, щоб протистояти конкуренції імпортних товарів, на базі гарбарні Антона Смулятинського було створено, на кооперативних засадах, шкіряно-хутрову фабрику.

І тільки у 1910 році тут було побудоване невелике приміщення цієї фабрики і у 1914 році завершено добудову цехів по вичинці овечих шкір і пошиттю з них готових виробів. Особливо трагічною була історія фабрики у період першої світової війни та у післявоєнний час. Тоді роботу змогла відновити лише фабрика, що до цього була у державній оренді. Вона дістала назву фабрики-робітні.

З 1926 року на цьому підприємстві, що офіційно іменувалась " Фабрика кушнірських та сирівцевих виробів" , налічувалося щороку 250-350 робітників, які виготовляли щороку до ЗО тис. кожухів. Шкіряно-хутрова фабрика і утворена акціонерною спілкою "Тисмениця" хутрова фабрика почали функціонувати знову лише на початку 30-х років. Із 1936 року обидва виробництва об'єдналися у шубно-хутрову фабрику, яка згодом, у зв'язку із занепадом Польщі, припиняє масове виробництво.

У передвоєнний час всі хутрові підприємства Тисмениці було націоналізовано, де крім вичинки овечих шкір і пошиття із них хутрових виробів, стали виготовляти також валянки.

Ще жорстокіші випробування випали на долю хутровиків у роки другої світової війни. Підприємство зазнало тоді багато матеріальних витрат. За німецької окупації шубно-хутрова фабрика (об'єднання) , як і інші підприємства міста, була оголошена власністю німецького рейха. 26 липня 1944 року Тисменицю звільнено від німецької окупації і шубно-хутрову фабрику зобов'язано розпочати виготовлення виробів для фронту.

У січні 1949 року шубно-хутрова фабрика повністю перейшла на випуск хутрових виробів для населення. У 1960 році випуск продукції і складав 58 тис. чоловічих і дитячих пальт і 250 тис. головних уборів.

З вересня 1963 року відбулося злучення фабрики, як головного підприємства з Львівською кушнірською фабрикою у хутрове об'єднання "Тисмениця". Продукція