Що стосується власне процесу переконання, то автор “Риторики” розрізняє, з одного боку, способи або прийоми переконання, що “не нами винайдені”, і називає їх “нетехнічними”, а з іншого боку – “технічні” методи, що “можуть бути створені нами за допомогою методу”. До першого роду відносяться усілякі факти, дані, свідчення та інші посилання, на які спираються в доказових і правдоподібних міркуваннях. Сам Аристотель зараховує до них свідчення очевидців, письмові договори, клятви і навіть показання, дані під катуванням. У сучасній логіці вони найчастіше називаються посиланнями, підставами доказу, нерідко також аргументами або доводами.

Аристотель відносить до технічних засобів переконання саме ці способи висновку, за допомогою яких аргументи, тобто нетехнічні способи переконання за його термінологією, зв'язуються з виведеними з них висновками. Найбільш розповсюдженими формами логічного висновку є дедуктивні умовиводи, в яких висновок з логічною необхідністю випливає з посилань як аргументів. Сам Аристотель досліджував силогістичні умовиводи або коротше, силогізми. Вони докладно досліджуються в “Аналітиках”.
Але крім них він звертається також до правдоподібних, або ймовірних, міркувань, які він називає діалектичними, і протиставляє їх доказовим.
Доказ, на його думку, має місце тоді, коли умовивід будується із щирих та перших положень, тобто з таких, знання про які бере свій початок від тих або інших перших і щирих (положень). Діалектичний же умовивід – це те, що будується з правдоподібних (положень). Він визначає ймовірне як те, що трапляється переважно, і не просто те, що трапляється, як визначають деякі, але те, що може трапитися й інакше. Таким чином, переконливість будь-якої промови, позиції в суперечці, публічному виступі ґрунтується, відповідно до Аристотеля, по-перше, на істинності або принаймні правдоподібності аргументів, що наводяться, доводів, посилань, які він називає нетехнічними, не нами створеними засобами переконання. По-друге, вона залежить також від тих методів або логічних правил, за допомогою яких з наявних аргументів виводяться або, точніше, виходять висновки. Про висновок говорять лише в дедуктивних, доказових умовиводах. У недедуктивних міркуваннях, зокрема індуктивних, зазвичай обмежуються терміном “наведення”.

Оскільки явне та розгорнуте використання дедуктивних і індуктивних умовиводів вкрай ускладнило б мову, то в риториці Аристотель рекомендує використовувати більш гнучкі та ослаблені їхні варіанти, а саме замість силогізмів – ентимеми, а замість індукції – приклади. В реальному міркуванні люди практично так завжди роблять, і саме тому Аристотель рекомендує так само підходити до риторики. Точно так само в звичайній мові досить послатися на типовий приклад, що може навести на індуктивне узагальнення. Не випадково, індукцію називають наведенням. Чітке розходження між основними поняттями та методами логіки і діалектики, з одного боку, і риторики, з іншого, Аристотель наводить у своїй головній праці по риториці.

У творах Аристотеля знайшли відображення всі найважливіші принципи, на яких ґрунтується доказовість, емоційно-психологічна та стилістична адекватність публічної мови. Можна із повною впевненістю сказати, що “Риторика” Аристотеля являє собою найбільш глибоке і систематичне дослідження найважливіших проблем ораторського мистецтва, особливо тих, що зв'язані з аргументацією. Саме на цій основі в античному світі сформувалася аристотелівська традиція, яка, на відміну від платонівської, переносить центр ваги з діалогу на публічну мову – виступ на форумі, народних зборах, у судовому засіданні і т.п. У зв'язку з цим значно розширилися та збагатилися прийоми та методи аргументації, а разом з ними і можливості самої риторики. Аристотель заклав фундамент риторичної системи, що одержала назву класичної, і яка протягом понад двох із половиною тисячоріч приймалася як зразок для навчання мистецтву публічної промови. Більш того, ідеї Аристотеля слугували основою для виникнення одного із сучасних напрямків у теорії аргументації, що його родоначальник — бельгійський філософ Х.Перельман назвав “Новою риторикою”. Це свідчить про те, що аристотелівська риторика орієнтувалася насамперед на логічні принципи переконання, що додавало їй міцних, надійних підстав і забезпечувало стрункість і послідовність у процесі аргументації.

Протягом багатьох сторіч теоретики красномовства притримувалися поглядів і принципів Аристотеля, лише розвиваючи і переробляючи їх в тій чи іншій мірі.

З установленням македонського панування разом із загибеллю політичних свобод у Греції почався і занепад ораторського мистецтва. Для нього в новому суспільстві вже не були місця як для засобу політичної боротьби. Зберегло своє значення лише парадне красномовство, що розвилося декілька пізніше в так зване азіатське, котре особливо процвітало в елліністичних країнах Малої Азії. Культ ефектного слова і декламації в II-III ст. н. е. був доведений до крайніх меж, і фактично позбавлене високого суспільно-політичного утримання красномовство виродилося в красномовство.

Однак ораторське мистецтво не загинуло з падінням Греції. Йому було призначено відродитись і пережити другий «золотий вік» у Римській республіці приблизно з II ст. до н.е. завдяки грецьким емігрантам, що познайомили римлян з історією красномовства своєї країни. Перенесення ораторського мистецтва на новий ґрунт не було суто механічним. Тут воно було якісно перетворено, творчо розвинене, приведене у відповідність із національних особливостей країни та вимог історичного моменту. Специфіка життя і державного ладу Римської республіки висунули на перший план судово-політичне красномовство. Саме в ньому римські оратори досягли найбільших успіхів.

Римські судові оратори значно удосконалили так називані нетехнічні засоби аргументації, пов'язані з використанням свідчень, показань, контрактів, договорів. Римських судових ораторів приваблювала схема зведення всіх різноманітних випадків і мотивів