до єдиної системи складних і розгалужених видів і різновидів – так званих статусів. Основи такої системи розробив у середині II століття до н.е. Гермагор, що вважається перехідною фігурою від елліністичної риторики до римського. Римські оратори відмовилися також від аристотелівского поділу посилань просто на загальні та часткові. Замість цього вони стали характеризувати їх як категорії визначеного роду, такі, як причина і наслідок, дійсне і можливе і т.п.
Під впливом Гермагора римські оратори стали використовувати у своїх мовах заздалегідь підготовлені форми, або структури, аргументів чи доводів, які можна було б використовувати в майбутніх промовах. Однак згодом Цицерон і Квінтіліан виступили проти таких догматичних схем, справедливо підкреслюючи, що винахід та пошук підходящих аргументів і схем міркування являє собою творчий процес і вимагає широкого і вільного утворення.
У витоків римського красномовства стояли такі чудові оратори, як Катон Старший, брати Гракхи, Марк Антоній, Красс, Гортензій. Гай Кракх був першим у Древньому Римі, хто в буквальному значенні повернувся обличчям до народу: до нього оратори виступали, звертаючись до сенату, суддів - їхні промови не були призначені для людей на площі. Повернувшись до народу обличчям, Гай Гракх показав, що шукає в нього підтримки і правосуддя, визнає його силу, вважає його думку вирішальною. Багато римських ораторів почали звертатися до своїх слухачів, вивчати їхню психологію, інтереси, смаки. Відтепер ораторське мистецтво означало вже не тільки що і як сказати, але і кому, якій аудиторії.
Зусилля давньоримських ораторів були сконцентровані головним чином навколо проблем політичної боротьби в сенаті, на народних форумах, а також судових розглядів цивільних і кримінальних справ. Тому їх мало займали теоретичні питання аргументації і риторики взагалі. Єдиним виключенням з цього був, мабуть, відомий оратор античного Рима Марк Юлій Цицерон, що незмінно підкреслював у своїх творах необхідність сполучення красномовства з переконливістю, риторики з філософією. Втім, філософські погляди самого Цицерона не можна назвати послідовними та моністичними, оскільки він намагався сполучити у своєму світогляді погляди таких несумісних античних шкіл, як стоїки, перипатетики й академіки (послідовники Платона), хоча в теорії він схилявся до скептичної філософії, а на практиці дотримувався стоїцизму, який допомагав йому переносити політичні гоніння та переслідування. В риториці Цицерон намагався об'єднати, з одного боку, філософські принципи Платона й Аристотеля, а з інший, суто практичні прийоми і рекомендації, що йдуть від Ісократа. Однак головну увагу він приділяє не філософським принципам, про які дуже мало говориться в трьох його трактатах про ораторське мистецтво. Його більше всього займає прикладна сторона риторики, її уміле використання в сенаті, народних зборах, суді.
Він вважав, що красномовство володіє винятковою силою впливу, що цілком необхідно в справі керування державою і, отже, їм повинний володіти кожний, що вступив на поприще суспільної діяльності. У знаменитих трактатах по ораторському мистецтву («Про оратора», «Брут», «Оратор») Цицерон малює спосіб «ідеального оратора» - переконаного в правоті своєї справи і всесторонньо освіченого політичного діяча.
В ораторському мистецтві Цицерон особливо виділяв глибину змісту, що не означало, однак, заперечення або приниження ролі форми викладу. «Мудрість у змісті, - писав він, - без красномовства мало приносить користь державам, а красномовство без мудрого змісту здебільшого шкодить занадто і ніколи не приносить користь». Перед оратором ним ставилися три основні задачі:
довести своє положення, тобто продемонструвати істинність викладених фактів і аргументів;
доставити естетичне задоволення;
впливати на волю і поведінку, спонукати людей до активної діяльності.
Античність оцінила заслуги Цицерона: ще при житті його називали засновником латинського красномовства і літератури.
У період, коли римське суспільство переживало процес економічного і духовного занепаду, жив і творив іншій найбільший ритор - Марк Фабій Квінтіліан (30-96 р. до н.е.). Як і в Древньої Греції, ораторське мистецтво і тут стало швидко втрачати значення знаряддя соціальної боротьби, усе більше замикаючись у собі і перетворюючись у камерне, декламаційне мистецтво для обраних. Квінтіліан був одним з тих, хто намагався протистояти цьому. Він виступив з гаслом про повернення до класичного красномовства Цицерона і очолив боротьбу проти прибічника його нового, «театралізованого» стилю.
„Риторичні наставляння Квінтіліана - капітальна праця з 12 книг - справжня енциклопедія риторики, підсумок досягнення ораторського мистецтва класичного періоду. Але Квінтліану не вдалося воскресити «велике красномовство». Воно зникло разом із республіканськими інститутами. І з падінням Рима закінчується древній, класичний період у розвитку ораторського мистецтва.
Таким чином, вже в риториці Древнього Рима розрізняються всі основні елементи теорії ораторського мистецтва. Тоді ж визначився «синтетичний» характер красномовства як сплаву величезної праці, таланту, знань і глибокої переконаності оратора. Саме з тих часів ораторське мистецтво стає засобом переконання, зброєю політичної боротьби, а великі оратори є одночасно народними трибунами і державними діячами.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Митрофанов О.Г. Мастера красноречия. – К.: Знание, 1993.
Ножин Е.А. Основы советкого ораторского искусства». – М.: Знание, 1981.
Чихачев В.П. Лекторское красноречие. – М.: Знание, 1989.
Плошкин А.М. История риторики. – Х: Наука, 1995.
Лекції з історії світової культури. Навч. вид. /за заг. ред. Яртися А.В., Шендрика С.М., Черепанової С.О. – Львів: Світ, 1994.