« Розвиток соціальної допомоги в 13-18 столітті »

План:

1. Основні тенденції у сфері соціальної допомоги європейських країн

Аналізуючи становище України напередодні Національно-визвольної війни, дослідник звернув увагу на окремі соціальні верстви. Очевидно, віддаючи данину часові, І. П. Крип’якевич вказував на диференціацію в середовищі козацтва, поділяючи його на три групи: заможне, середнє і бідноту. Разом з тим, вчений вперше дав визначення козацької верстви: "Козацтво становило окремий стан у феодальному суспільстві. Це була маса волелюбних войовників, які власними силами здобували собі землі, господарство і захищали його із зброєю в руках. У свої ряди козаки приймали кожного охочого, не питаючи про його походження. Запорізький «лицар» не вважав ганьбою для себе займатися господарством, самому орати й сіяти, торгувати та ін. Але при всій своїй специфіці козацтво залишалося однією з груп феодального суспільства і не могло вийти поза його рамки".

На генетичному зв’язку козацтва з боярською верствою, насамперед, щодо походження станових привілеїв, наголошує С. А. Леп’явко. Він вказує на витоки цієї тези у працях П. Куліша, К. Тишковського і А. Яблоновського та можливість застосування її як моделі при розгляді козацьких повстань під проводом Криштофа Косинського і Северина (Семерія) Наливайка. При цьому автор звернув увагу на привілейованість козацького стану вже в другій половині XVI ст. Безумовно, С. А. Леп’явко має рацію щодо значення боярства у становленні козацької верстви. Проте не можна погодитися з тезою автора, що на цей процес мали вплив виключно представники дрібної шляхти і боярства. Згадаємо хоча б козакування князів Дмитра Вишневецького, Михайла і Богдана Ружинських чи масове покозачення селян і міщан у пізніший період. Зрештою, одним із важливих прав привілейованого стану феодальної доби була участь у політичному житті держави. До Національно-визвольної війни такої діяльності з боку козаків не спостерігалося.

Помітний внесок у розкриття проблеми зробили зарубіжні історики українського походження. Американський вчений Любомир Винар вважає, що козацтво вийшло з "усіх суспільних верств українського населення, починаючи від середовища українських панів і кінчаючи селянством і взагалі народними низами , і зазначає, що воно оформилось як верства у перші три чверті XVI ст.. Німецький історик Василь Гришко писав, що за часів польського панування козацтво сформувалося в окремий стан, хоча формально й невизнаний. Козацтво мало свою осібну військову організацію, своє військове управління з виразними автономними правами в державі, виробляло свою законність, мало вже вікову традицію, переходило до індивідуального права власності на землю, займані степові простори закріпляло за собою як об’єкт посідання на праві дідизному, власницькому, зі зброєю в руках боронило свої права, освячені кров’ю в лицарській боротьбі".

На основі аналізу нових турецьких джерел французька дослідниця Шанталі Лемерсьє-Келькеже зробила висновок, що українське козацтво сформувалося вже на середину XVI ст., коли зникла різниця між городовими козаками і запорожцями. Сучасний німецький вчений Карстен Кумке вбачає у козацтві XVI — першої половини XVII ст. лише групу населення, в якій простежуються початки соціальної стратифікації.

Національній свідомості української шляхти і козацтва наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. присвячено працю сучасної польської дослідниці Тереси Хинчевської-Геннель. Слід відзначити сам факт постановки цієї проблеми в історіографії, що, до речі, викликало незадоволення в окремих "патріотично" настроєних співвітчизників. Авторка розглянула, зокрема, такі питання, як роль мови, традицій та релігії у розвитку свідомості козацтва. При цьому зробила висновок, що носіями національної свідомості, "спадкоємцями народу руського (українського) почувалися насамперед шляхта, вище духовенство і міщанська еліта" .

В контексті політичної культури українського суспільства кінця XVI — першої половини XVII ст. система цінностей запорозького козацтва проаналізована у праці П. М. Саса. Автор акцентує увагу на оцінках таких понять, як "воля громади", "лицарська гідність", "козацький хліб", "права", "свободи", "вольності", які відігравали роль "інтегруючого соціального й політичного чинника в житті запорозької громади і суттєво впливали на політичні позиції та орієнтації репрезентантів Війська Запорозького... на політичну культуру козацтва в цілому".

2. Зміна статусу особи, яка потребує допомоги.

Впродовж XIV — XVIII ст. сім’я в Україні, як і в усіх тоді навколишніх сусідніх країнах, залишалась патріархальною. Головою сім’ї, отже, мав бути чоловік, якому жінка зобов’язана була бути вірною і слухняною, в усьому покірною. Жінка була наче напівповноправною особою, що весь час перебувала під чиєюсь опікою: доки не вийде заміж — нею опікувалися батьки, чи, якщо вони помирали, найближчі родичі, a коли дівчина виходила заміж, переходила під опіку свого чоловіка. Жінка повдовіє — у неї та її дітей мали з’явитися й нові опікуни — "нарочиті". Таке безправне, на перший погляд, соціальне становище жінки узаконювалося спеціальними настановами Литовського статуту, які застерігали, що дівчина, яка посміє вийти заміж "без волі отцовської і матчиної", а дівчина-сирота — без волі родичівопікунів, позбавлялася права на одержання приданого і втрачала, якщо дівчина з заможної сім’ї, спадкове майно. Те саме чекало дівчину (чи удову) з вищих станів суспільства, яка вирішувала вийти заміж: за людину "простого стану": тоді й діти її, коли народяться, ставали людьми "простого стану. Правда, Статут також зазначав, що "простої породи" дівчина,