.

В історичних архівах починає виявлятися інший підхід, що у своїй основі можна назвати бібліографічним: кожен окремий документ розглядався як самостійний об’єкт і прирівнювався в класифікаційному відношенні до книги. Документи стали класифікуватися за предметною ознакою, на основі твердих формально-логічних схем. Характерно, що розподіл матеріалів за принципом приналежності – “пертинентності” – у Росії відбувався в історичних архівах, не особливо великих за обсягом справ, що зберігались. Це можна пояснити тим, що багатомільйонні документальні масиви просто неможливо було піддати подібній класифікації при обмеженій кількості архівних співробітників.

ВИСНОВКИ

Таким чином, у XVІІІ ст. відбулися істотні зміни в архівній справі. Архіви відокремилися від канцелярій, виникли нові архіви при вищих, центральних і місцевих установах. Відбулася часткова концентрація матеріалів, що мають особливе значення для самодержавства (по історії класової боротьби, зовнішнім зносинам, економіці і т.д.). Починалися спроби зробити концентрацію документів на місцях.

Великим кроком уперед стало створення історичних архівів, що зберігали важливу документацію. Матеріали цих архівів значно ширше, ніж інших архівних установ, залучалися дослідниками і публікувалися в наукових цілях, що збагатило джерельну базу історичної науки. Прогрес в області архівного був обумовлений розвитком вітчизняної культури й історичної науки.

Визвольна війна українського народу 1648-1654 рр. привела до утворення на Україні Гетьманщини (напівофіційна назва Лівобережної України разом з Києвом у складі Російської держави). Політичний лад Гетьманщини характеризувався відносною автономією: керівництво адміністративними, військовими, судовими та іншими справами Гетьманщини здійснював гетьман. Гетьманську адміністрацію представляли Генеральна військова канцелярія та Генеральний військовий суд. Утворились органи влади і на Місцях у формі полкових та сотенних канцелярій, а також органи міського самоврядування найбільш значних міст. Кожен із цих органів влади у процесі своєї діяльності утворював власний архів. Хоч до наших днів переважна більшість цих архівів не збереглася, їх історія, передовсім архівів центрального уряду України XVIII ст., становить значний інтерес.

З часу встановлення в Україні загальноросійського адміністративного поділу й управління, почалось утворення нових архівних фондів, які становлять уже частину загальноросійського провінціального будівництва. Відтоді у Петербурзі Україною відали вже не окремі установи чи їх відділи, а загальнодержавні органи управління – Сенат, колегії, а пізніше – Державна рада та міністерства. У процесі їх діяльності відклалася велика кількість документальних матеріалів з історії України. Проте найбільше за цей період відклалося документальних матеріалів, які вийшли з губернських установ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Архів Коша Нової Запорозької Січі. Опис справ. 1713-1776. – К., 1994.

Архівознавство: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Я.С. Калакура (гол. ред.). – К., 1998. – 316 с.

Делеган М.В. До питання про історію архівної справи на Закарпатті // Українське архівознавство: історія, сучасний стан і перспективи. – Ч. . – К., 1997.

Корнева И.И, Тальман Е.М., Эпштейн Д.М. История археографии в дореволюционной России / Под ред. М.С. Селезнева. – М., 1969.

Крайская З.В., Челлини Є.В. Архивоведение. – М.: Норма, 1996. – 224 с.

Мітюков О.Г. Архіви України: від найдавніших часів до початку XX ст. // Історія України. – 1998. – № .

Нариси історії архівної справи в Україні: Посібник / За загальною редакцією І.Б. Матяш та К.І. Климової. – К., 2002. – 612 с.

Самошенко В.Н. История архивного дела в дореволюционной России. – М.: Высшая школа, 1989. – 215 с.

Українське козацтво: Мала енциклопедія / Ф.Г. Турченко (гол. ред.). – К.: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2002. – 568 с.