Специфіка образності в журналістиці полягає в її необов'язково-му характері, а відтак її використання має допоміжне значення. У на-рисі Юрія Шереха "Над озером. Баварія" (1948) головне завдання — повідомлення про історичну місію України в світі, "шанс Києва", як пи-ше публіцист. Дещо спрощуючи складну систему аргументації автора, відзначимо, що, на його думку, Україна може запропонувати світові по-вернення до "традиції вічного селянського" не в класовому, а в мо-ральному сенсі цього явища.

Серед аргументів автора широко використаний і образний. Спо-чатку навіть здається, що його функція — у маскуванні, приховуванні авторської ідеї. Юрій Шерех неквапом розповідає про своє життя на ос-трові в пластунському таборі, він ніби несамохіть, повагом сповіщає нам свої міркування. Аж потім починаєш розуміти, наскільки описува-на картина природи є суголосною з роздумами публіциста.

"Дощ закінчився, і озеро з сіро-сталевого стало жовтаво-прозо-рим, — провадить він. — Воно тепер покоїться. Воно перебуває в собі. Самодостатнє. Свої рамки воно виповнює, а поза них виходити не потребує. Це рівновага. Людям з хворими нервами треба сюди їздити. В наш вік фіункційности кожному бракує саме і передусім виповненостн рамок". У природі автор побачив ту гармонію й виповненість, якої так бракує людському суспільству. Цивілізація поглинає культуру. Лю-дина перетворюється на функцію. Ідея "вічно селянського" і є способом повернення до природності, рівноваги, виповненості людського життя.

Таким чином, образ природи, пейзаж, картина дощу на озері, барвисте описана публіцистом допомагає осягнути його головну ідею, унаочниш її, зробити досяжною і приступною для читачів.

3) Журналістика широко користується ремінісцентними образа-ми, тобто створеними класиками літератури й сучасними письменника-ми, наповнює їх новим понятійним смислом, використовує наявний v них семантичний потенціал для розбудови інтелектуальної о сюжет) чи прагматичної концепції.

Сучасна наука для позначення елементів і частин іншою тексту, що включені в данин і стали його невід'ємною змістовою частішою, ви-робила поняття інтсртекстуальності. Інтертекст — могутній спосіб ак-тивізації читацького сприйняття та конденсації авторської думки, адже в даному випадку за допомогою стислої парафрази текста-джерела здійснюється відчутне нaгрoмaджeння змістових значень в основному тексті. Теорія літератури вважає інтертекстуальність властивістю всіх художніх творів. Очевидно, не варто поширювати цю думку на жур-налістику в цілому, зокрема на інформаційну, але на вищих рівнях ма-сово-інформаційної діяльності поява інтертекстуальності неминуча.

Мистецтво інтертекстуальності (використання ремінісцентних образів) демонструє Максим Рильський (1895-1964) у книзі нарисів "Вечірні розмови", що, починаючи з 1960 року, й до кінця життя друку-вав в газеті "Вечірній Київ". У заголовному нарисі "Святковий подару-нок", розповідаючи читачам про відкриття першої лінії Київського ме-трополітену й маючи на меті протиставити нове, сучасне й старе, патріархальне місто, автор використав для створення образу старого Києва відоме оповідання М. Лєскова.

"Хто читав, — починає М. Рильський, — "Печорські антики" Лєскова, — російського письменника, у якого українська тема посідає дуже поважне місце, — той може собі уявити патріархальний Київ середини минулого століття з його дерев'яними будиночками, "що ліпились по урвищах над дніпровою кручею", місто, на вулицях якого не диво було побачити чумацьку валку, місто, де єдиним, власне, видом транс-порту були однокінні та парокінні візники, що інколи загрузали в калю-жах, не гірших за славетну миргородську".

Сутність авторського прийому полягає в тому, що М. Рильський не створює свого образу старого Києва, а лише активізує вже наявний у читацькій свідомості образ, узятий з твору М. Лєскова, добре відомо-го киянам. За допомогою такого підходу вдається досягти реалізації го-ловної публіцистичної ідеї: протиставити сучасне й історичне, відтінити здобутки дня нинішнього.

У наведеному місці використано ще один ремінісцентний об-раз - славетної миргородської калюжі. У даному випадку автор ак-тивізує читацькі знання творчості М. Гоголя (1809 1852), у книжці яко-го "Миргород" (1835), у "Повісті про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никофоровичем" описана як найвизначніша прикмета цього міста — величезна калюжа посередині його центральної площі.

Розмову з читачем про проблеми освіти й завантаженість учнів шкільним програмовим матеріалом, заучування якого не залишає часу ні в театр сходити, ні нову книжку прочитати, М. Рильський починає в нарисі "Бідний малий Андрій!" нагадуванням відомого образу. "Знаме-нита чеховська Душечка, — пише він, — яка під час чергового свого за-хоплення допомагала маленькому Саші в готуванні шкільних "уроків", скаржилася знайомим на базарі: Важко тепер стало в гімназії вчитись. Здумати тільки, вчора в першому класі задали байку напам'ять, та переклад латинський, та за-дачу... Ну, де тут маленькому?"

Дещо іронічний тон обирає автор для постановки важливої про-блеми. Його Душечка явно комічна, але він поділяє її занепокоєність. Критичний розгляд підручників для першого класу приводить його до невтішного висновку про шкідливість і занадто ранньої політизації шко-лярів, і засміченість програми необов'язковім матеріалом, вивчення яко-го, однак, позбавить дитину вільного часу, позначиться на її здоров'ї.

Ремінісцентні образи збагачують аргументацію журналіста, ско-рочують його шлях до читацької свідомості, служать важливим прийо-мом економії доказових засобів. Адже освіченому читачеві часто до-статньо натякнути на вже відомий образ, картину дійсності, висловлю-вання героя, аніж вдаватися до розгорнутого опису, пошуку нових об-разних ресурсів. Старі, перевірені часом, закріплені в читацькій свідо-мості образні формули приносять читачеві радість пригадування, да-ють додаткову естетичну насолоду розгадування авторських натяків, руху слідом за його асоціаціями й доказами.

4) Журналіст будує свій твір на ліричних засадах, що випливає ї майже обов'язкової наявності образу автора; це він, автор, упорядковує образний світ