З цього погляду надзвичайно прикметною є журналістська праця білоруської авторки Світлани Алексієвич (р. н. 1948), книжки якої здо-були заслужену популярність і перекладеш багатьма мовами світу. У книзі "Чорнобиль: хроніка майбутнього" (1997, укр. пер. Оксани Забужко 1998) вона використовує свій улюблений документальний метод: автентичні записи численних оповідачів, що повідомляють їй про події, пов'язані з їхньою участю в ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Книга написана через десять років після катастрофи. Попри її суворо документальний характер журналістка все ж уводить в текст образ сво-го авторського "Я" у розділі "Інтерв'ю автора з собою на тему проґав-леної історії", прирівнюючи таким чином і себе до численних героїв-оповідачів книги.

Журналістка сама запитує себе: "Про що ця книжка? чому я на-писала її?" і сама ж відповідає: "Ця книжка не про Чорнобиль, а про світ Чорнобиля. Власне, про те, що нам дуже мало знане. Майже зовсім не знане. Проґавлена історія — так би я її назвала. Мене цікавила не са-ма подія: що трапилося тої ночі на станції і чия в тім вина, які прийма-лися рішення, скільки тонн піску й бетону знадобилося на спорудження саркофага над пекельною дірою, а відчуття, почування людей, які зіткнулися з невідомістю. 3 тайною. Чорнобиль — таємниця, яку нам ще належить розгадати. Можливо, це завдання для двадцять першого століття — виклик йому. Що ж такого людина там спізнала, вгадала, відкрила в собі самій? У своєму ставленні до світу? Реконструкція по-чуття, а не події".

Після таких роз'яснень для читача стає зрозумілішим задум авто-ра, вияскравлюється його громадянська позиція, а книжка сприй-мається як мужній учинок людини, що їй болить доля її батьківщини.

"Якщо раніше, пишучи свої книжки, я придивлялася до страждань інших, то тут я сама свідок – нарівні з усіма, - провадить далі Світлана Олексієвна. – Моє життя є складова частина події, я тут жи-ву. На Чорнобильській землі. В маленькій Білорусі, про яку світ раніше, можна вважати, не чув. У країні, про яку кажуть, що це вже не земля, а чорнобильська лабораторія. Білоруси — чорнобильський народ. Чор-нобиль зробився нашим домом, нашим національним приділом. До-лею. Я це могла не написати цієї книжки".

Усвідомлення невіддільності своєї долі від долі батьківщини роз-кривається в цьому "інтерв'ю автора з собою". Нею кермує не-обхідність розповісти світові про проблеми білоруської людини, що сам на сам залишилася з наслідками небаченої в світі катастрофи. Надзви-чайно цікавим є те, що й перекладачка книжки українською мовою Ок-сана Забужко, мотивуючи свій вчинок перекладача, говорить про "борг Білорусі", який вона почасти повертає цією працею. Надзвичайно прикметний факт, коли йдеться про книжку публіцистичну, суспільне вагому, злободенну. На публіциста перетворюється і її перекладач і го-лосно заявляє про це в післяслові.

Оскільки будівельним матеріалом для інформаційних повідо-млень, аналітичних суджень та художньо-публіцистичних побудов є різноманітні мовностилістичні засоби і прийоми, то слід визнати, що засобами логічної та образної доказовості в журналістському творі є (і лишиться назавжди) мова автора, мовна характеристика героя, багат-ство словникового запасу, художні тропи, фігури поетичного синтакси-су, фразеологізми, нові словоутворення, місцеві говірки та діалекти.

В.В. Різун взагалі кваліфікує журналіста як "мовну особистість", адже "реальним засобом соціального управління для журналіста є мов-ний твір — продукт його мовної активності, а саме мовної діяль-ності". Звичайна людина, що приходить у журналістику, повинна в процесі навчання професії вийти на новий рівень мовного розвитку, який можна назвати рівнем усвідомлення власного мовлення і своя мовної діяльності. Журналістська праця неможлива без особливої і обов'язкової її складової — створення журналістських матеріалів, тоб-то журналістської творчості. Автор категорично, але цілком слушно твердить: ''Для журналіста мовлення — самоціль, оскільки перед ним стоїть редакційне завдання: створити текст про когось або про щось”.

А відтак, скільки б у сучасному світі не говорилося про дефілологізацію журналістики, це завжди слід сприймати в метафоричному сенсі, як свідчення того, що самого знання мови сьогодні для успіху в цій сфері замало. Професія журналіста вимагає ще й ґрунтовних знань у га-лузі політології, економіки, соціології, філософії та ін. гуманітарних дис-циплін. Але ця вимога не перекреслює необхідності глибоко й досконало знати мову — першооснову журналістської творчості. Над збагаченням свого мовного інструментарію журналіст мусить працювати все життя.

Висновок

Отже, ми встановили, що метод журналістики мусить визначати-ся її предметом. А предмет журналістики, як відомо, — це саме соціаль-не життя без будь-яких винятків чи обмежень, узяте в усій своїй невичерпності й розмаїтті. Цей максимально широкий предмет визначає в кінцевому підсумку й особливості методу журналістики.

Полемічність практичного мислення спричинює потребу для журналіста часто звертатися до такого прийому ведення дискусії, як до-ведення хибності аргументів і умовиводів опонента, завдяки чому дося-гається спростування його позиції. Існують такі способи спростувань:

1) заперечення тези опонента на підставі доведення її хибності;

2) відхилення аргументів, наведених прибічниками іншої точки зору на підтвердження хибної тези;

3) встановлення відсутності зв'язку між аргументами й тезою, на підставі чого робиться висновок про помилковість концепції опонента в цілому.

Журналіст — завжди практик, його мислення емпіричне. Це мис-лення над фактами