Досвід давньогрецької Риторики

План

Вступ

Історія риторики сягає середини І тис. до н.е. Зародившись у демократичній Стародавній Греції у відповідь на суспільну потребу переконувати слухачів живим словом, вона швидко здобула громадське визнання, виробила свої технології, категорії й закони, стала наукою моральною й патріотичною.

Прикметно, що, сповідуючи постулати істинності й щирості, риторика з часом багато набувала, щось втрачала, пишно розквітала в періоди навіть нетривалого демократизму, національного відродження й просвітництва та занепадала в періоди тоталітарних режимів.

Інтенсивний розвиток теоретичної риторики призвів до того, що вона як наука ніби зруйнувала саму себе в класичному вигляді і "роздала" свої частини та окремі сфери іншим наукам, а сама поступово звузилася до краси, образності висловлення, стала називатися короткою, редукованою, частковою, практичною тощо. Це зашкодило риториці, і на певному етапі вона набула навіть іронічного іміджу формальних прикрас.

Розвиток риторики у Стародавній Греції V—IV ст. до н.е. пов'язаний з епохою софістики. Як філософське вчення, що виникло на межі руйнування міфологічної свідомості і ще не зміцнілих науково здобутих знань про світ, вона заперечувала об'єктивну істинність (нічим не могла П довести) і сповідувала релятивізм та скептицизм. Одним словом, софістика піддавала сумніву можливість достовірного пізнання істини і тому спрямовувала увагу на ближчий, конкретніший і доступніший об'єкт пізнання —людину, її розум, духовну сферу, проголосивши устами Протагора: "Людина — міра всіх речей: існуючих — що вони існують, неіснуючих — що вони не існують".

Софісти (у перекладі з гр. — вчителі мудрості} вважали, що можна говорити лише про переконливість думки, а не про її істинність, отже, істинною буде та думка, яка переконливіша. Відповідно вчителі софістики своє завдання вбачали в тому, щоб навчити переконувати інших, уміти робити будь-яку думку вагомою. Для того щоб виробити в учнів уміння переконувати слухачів, використовувалися два основні способи впливу: мистецтво міркування (діалектика) і мистецтво спілкування (риторика). Хто оволодівав цими мистецтвами, той домагався успіху в тогочасному демократичному суспільстві Афін. У зв'язку з цим зростала роль риторики як науки переконання.

На розвиток риторики впливали філософські школи софістів: діалектична, елеатська, піфагорійська.

1. Передумови розвитку риторики Стародавньої Греції

Основою діалектики було вчення Геракліта Ефеського про рух і змінність світу: все тече, все змінюється. Софісти поширили цю ідею на речі й людей. Вони вважали: про будь-що може бути кілька різних думок, часом суперечливих. При цьому важливим ставав доказ, спрямований на переконаність певної думки. Мистецтво доказу породило логіку, яку Арістотель пізніше оформить як науку.

Елеати також відстоювали багатоманітність думок, виявляли скептицизм стосовно істини й намагалися утверджувати свої ідеї за допомогою гімнастики розуму, майстерної побудови доказів.

Піфагорійці під впливом учення Піфагора про гармонію небесних тіл шукали гармонію в людині і знаходили її в мові, художніх засобах, ритмі, стилістичних прикрасах.

Софісти багато зробили для розвитку мови й мовознавства, риторики й етики. Протагор першим сформулював правила граматики й орфоепії (щоправда, граматика не мала сучасного вигляду), поділив слова на частини мови, ввів поняття способу дієслів і визначив чотири їх способи. Як свідчить Арістотель, Протагор установив і роди імен — чоловічий, жіночий, середній.

Нарешті, софістика зробила основне: до існуючої родової елітарності (за походженням) додала і вивищила елітарність за освітою та знаннями: у демократичній державі кожен має право висловити свою думку у відкритій публічній дискусії і думка його може бути сприйнята, якщо вона розумна й доцільна.

Щоб зрозуміти, чим був викликаний та підтримувався такий інтенсивний і пишний розвиток риторики у Стародавній Греції, треба звернути увагу на кілька передумов. Однією з них була змагальність, яку фахівці з античності називали фундаментальним принципом усієї грецької культури, настільки вона пронизувала грецький менталітет. Намагаючись довести свої переваги, давні греки змагались у всьому і навіть з богами (це відображено в міфології, літературі та мистецтві). Свідчення цього можна знайти в "Риториці" Арістотеля:

...Змагання (як ревнісне бажання порівнятися) є щось хороше і буває в людей гарних... Схильними ж до змагання (dzelos) будуть обов'язково люди, котрі вважають себе гідними тих благ, яких вони не мають, бо ніхто не бажає того, що здається неможливим. Тому такими (тобто схильними до змагання) бувають люди молоді — ті, що мають велич душі, які володіють благами, гідними справжніх мужів. До цих благ належить багатство, влада, велика кількість друзів та ін.

Греки любили змагання. На Олімпійських іграх, що, на думку вчених, почалися з 776 p. до н.е. і перетворилися в унікальну подію політичного й культурного життя Стародавньої Греції, організовувалися не тільки спортивні змагання, а й" мистецькі: за лаврові вінки переможців боролися поети, скульптори, музики, художники, оратори. Відомо, що там виступали Платон, Демос-фен, Сократ.

Другою передумовою успішного розвитку риторики було те, щодо неї вже існувала усна традиція ліричної й епічної поезії. Про це свідчить текст "Іліади" Гомера, де подано виступи царів перед воїнами й інші зразки ораторської прози.

Очевидно, поширенню й популярності риторики сприяв також культ живого, а не писаного слова, який створили греки в VII—V ст. до н.е.

Та головною передумовою розвитку риторики був демократичний устрій Стародавньої Греції: верховний суд, народні збори і рада п'ятисот.

Давні греки довгий час терпіли свавілля родової знаті, яка карала всіх за традиційними неписаними законами аристократичної ради (Ареопаг). Звісно, найбільше кривд діставалося демосу (простолюдинам). Під тиском афінського демосу архонт Драконт написав закони, за якими судили і аристократів, і простий люд. А що закони були