відстоювати свої права на спадщину. Процес він виграв. Набувши в такий спосіб певного ораторського досвіду, Демосфен став логографом, але у виступах перед великою аудиторією його спіткала невдача. Погана дикція, нервовий тік плечей, уривчасте дихання не подобалися слухачам. Це пригнічувало Демосфена. За порадою свого вірного приятеля актора Сатира молодий оратор облаштував у підземеллі приміщення для занять і щоденно виробляв у собі артистизм, удосконалював дикцію, змінював голос. Усе своє життя-він підпорядкував меті стати прекрасним оратором. Заради цього невтомно працював, аналізував виступи, діалоги, промови інших ораторів, шукав свою форму виразити ту саму, що й вони, думку. Оскільки в Афінах навіть судовому оратору доводилося виступати на площі перед тисячами суддів-слухачів, а Демосфен мріяв стати політичним оратором і виступати перед набагато чисельнішими Народними зборами, тому він почав загартовуватися й фізично, завжди сумлінно готувався до промов, не виступав без попередньої підготовки, відповідав перед грецьким народом за кожний свій вислів.
Цей пристрасний прихильник демократії і палкий патріот Афін перемагав щирістю й безкорисливістю, бо не мав ні політичної, ні фінансової, ні військової влади, але добре розумівся в зовнішній політиці і свої пропозиції проводив як постанови через Народні збори і раду п'ятисот. Він був радником з міжнародних справ, брав участь у дебатах і посольських делегаціях, мав талант дипломата, аналітика, публіциста.
Свій політичний пафос Демосфен спрямував на боротьбу з тиранією та захист демократії і вважав, що "не слово і не звук голосу цінні в ораторі, а те, щоб він прагнув до того, що й народ, і щоб ненавидів чи любив тих, кого ненавидить чи любить батьківщина". Намагаючись об'єднати еллінський світ, оратор виступив проти македонського царя Філіппа, який хотів прихопити частину демократичної Греції. Гнівними посланнями проти нього Демосфен започаткував у риториці окремий жанр — філіппіки.
В історії давньогрецької просвітницької епохи Сократ залишився найбільшим мудрецем, який своїм розумом і моральною позицією впливав і на риторику, і на софістику. Себе він уподібнював ґедзю, приставленому до великого і благородного коня, що облінився від ситості й потребує, аби його кусали й підганяли. Сократ усе життя вчив громадян доброчесності, до якої він відносив передовсім такі моральні якості, як витриманість, хоробрість, благородство, справедливість, благочестя. На його думку, мірилом оцінки вчинків кожного має бути його внутрішній голос.
Він нічого не писав. Мудрість його вчення розкрилася нащадкам у текстах діалогів його учня Плато-на — "Протагор", "Горгій" та "Апології Сократа". На думку Сократа, справжнє красномовство повинно дбати про душу громадян, промова достойного оратора завжди має бути спрямована на вище благо для людей.
Сократ збагатив практичну риторику розробками політичної полеміки та еристики — суперечки в процесі пошуку істини. На той час слово "діалектика" мало значення "бесіда". Під час бесід софісти — філософи і вчителі — досягали віртуозної гри слів та розуму у красномовстві, заробляли гроші й славу, оспівували вітчизну, а Сократ, також софіст, але вже інший — шукав істину, мудрість. Ще далі від софістики відійшов учень Сократа Платон, який став головним її противником.
Основною ознакою еристики Сократа була іронія — прихований глум. Сократова іронія полягала в тому, що він системою дотепних запитань заганяв суперника у глухий кут, і той починав сам собі заперечувати.
Учень Сократа Платон продовжив ідеї свого вчителя і став тим відомим у риториці, що вимагав від неї знання об'єкта, який вона обслуговує. Це знання мало бути не легким поверховим знайомством із предметом розмови, а осягненням його глибинної суті.
Платон протиставив релятивізму софістів онтологію як учення яро буття, осягнене розумом. Він одним з перших звернув увагу риторів на психологію слухачів і розробив теорію сприймання, пов'язав логіку зі знанням душі. На реакцію слухача ритори звертали увагу й раніше, але Платон вимагав вивчати Ті, систематизувати й бачити в ній не тільки суб'єктивне сприйняття, а й пізнавати причинну зумовленість. Софісти прагнули вправно говорити про те саме по-різному. Істинність речей не була їхньою метою. Платон же визначив критерій правильності висловлювань у процесі логічних міркувань про предмет.
Велике значення для історії риторики мають праці Платона про великих ораторів, його попередників і сучасників. Він трансформував усний діалог Сократа в жанр писемної мови і ввів діалогічну прозу в грецьку літературу. З аналітичної ідеї Платона пізніше розвинулися наукові методи аналізу і синтезу.
Від своїх попередників, зокрема й від Платона, Арістотель відрізнявся тим, що зробив риторику наукою, чітко визначив загальні закони красномовства, створив теоретичне вчення про принципи досягнення прекрасного у сфері мовотворчості. Врахувавши попередній риторичний досвід, він запропонував систему вимог до поетичного твору і до ораторської (античної) прози.
Риторичне вчення Арістотеля викладене у двох трактатах: "Риторика, або Про мистецтво риторики" і "Поетика". Арістотель вважав, що насолода, яку ми одержуємо від оратора, повинна виявлятися не в чуттєвому задоволенні від словесної гри, а в пізнавальному та інтелектуальному збагаченні слухача. Сказане ритором має бути цікавим, правдивим і правильно сформульованим. Великий філософ основним у риториці вважав логічність викладу, пошук доказів, способів переконань. Для цього необхідно навчитися складати переконливі умовисновки — ентімеми, або риторичні силогізми. Вирішальними в ланцюгу пошуків є діалектика (рух думки і слова, розвиток) і критерій істинності.
Арістотель скеровував увагу риторів і ораторів на такі чинники: а) предмет риторики; б) позу оратора; в) очікувані емоції слухачів; г) стиль промови. У першій книзі "Риторика" розглядається предмет риторичної науки в системі інших наук, називаються три