Уряди багатьох держав створюють сприятливе для появи інновацій внутрішнє і зовнішнє середовище; підтримують усі види інновацій, нові організаційні структури і нові економічні механізми; реалізують програми розвитку окремих територій на підставі інноваційних моделей.

Останнім десятиліттям показники загальної наукомісткості ВВП (відношення національних видатків на науково-дослідні роботи до ВВП) розвинутих країн стабілізувались. Для США, Японії і ФРН цей показник є на рівні 2,5-2,9%, у Франції і Великобританії - 2,2-2,4, Італії та Канади - 1,3-1,7% (див. додаток 1).

Структура науково-дослідних робіт розвинутих країн, зокрема співвідношення державного і приватного фінансування, відповідає потребам економічного зростання. В Україні ж за останні 10-15 років частка держави у національних видатках на науку суттєво знизилась. З одного боку, це зумовлено скороченням оборонних програм, які фінансували із державного бюджету, з іншого, - прискоренням розвитку інноваційної сфери у приватному секторі. У середньому в країнах, які належать до Організації економічного співробітництва і розвитку, небюджетне фінансування науково-дослідних робіт збільшилося з 55% у 1981 p. до 67% у середині 90-х років Инновационная модель развития: теория и практика нововведений. – М., 1998. – С. 8. .

Головним джерелом виділення небюджетних коштів є великі національні і транснаціональні корпорації, які перетворились у важливі структури національних інноваційних систем. Водночас роль держави у розвитку інноваційної системи ще є важливою. Наприклад, у межах ЄС 1985 p. розроблено програму "Stritt", яка забезпечує розвиток найвідсталіших районів Західної Європи на базі інноваційних територій і зон. Організаційними центрами в кожному районі стають існуючі або новостворені університети.

Важлива роль держави в моделі інноваційного розвитку полягає у розробці та реалізації системи державного стимулювання і підтримки нововведень.

Інноваційна політика держави формується на певній інноваційній стратегії.

Інноваційна стратегія передбачає визначення і реалізацію системи конкретних заходів сприяння НТП з метою одержання найбільших науково-технічних і економічних переваг.

Головною ланкою інноваційної стратегії держави є об'єктивне визначення пріоритетів у галузі наукової та науково-технічної діяльності, яке б відповідало її стратегічним цілям. З цього приводу Л. Безчасний зазначає, що "... визначившись з національними пріоритетами, необхідно розробити і ввести в практику господарювання таку систему стимулів і санкцій, яка б дозволяла цілеспрямовано і ефективно впливати на численні "пункти" процесу їх реалізації та пов'язану з ним систему рішень" Безчасний Л. Про механізм мотивації до наукової та науково-технічної діяльності в умовах ринкової економіки // Економіка України. – 1995. – № 8. – С. 22 .

Крім того, інноваційна стратегія повинна стимулювати реалізацію довготермінової мети (структурну перебудову виробництва на базі високих технологій, скорочення енерго-, матеріало- і трудомісткості виробництва) - підвищення конкурентоспроможності товарів і послуг.

Російські вчені В. Фрідлянов, Р. Некрасов, С. Остапюк виділяють три стратегічні моделі інноваційної політики Фрідлянов В., Некрасов Р., Остапюк С. Инновации как фактор экономического роста // Общество и экономика. – 1999. – № 7-8. – С. 115-116. .

1. Модель стратегії перенесення полягає у використанні наявного зарубіжного науково-технічного потенціалу в економіці власної країни через закупівлю ліцензій на високоефективні технології для освоєння виробництва продукції нових поколінь, яка користується попитом за кордоном.

2. Модель стратегії запозичення передбачає, що, опираючись на дешеву робочу силу та використовуючи частину науково-технічного потенціалу власної країни, освоюють випуск наукомісткої продукції, яку виробляли раніше в індустріально розвинутих країнах.

3. Модель стратегії нарощування полягає в тому, що з використанням власного науково-технічного потенціалу, залученням іноземних учених, об'єднанням результатів фундаментальної і прикладної науки постійно створюють нові продукти і технології, які реалізують у виробництві та соціальній сфері.

В моделі інноваційного розвитку держава забезпечує функціонування тих галузей, підприємств і сфер економіки, де господарювання на приватних засадах "неможливе, неефективне або непривабливе (невигідне) для приватного капіталу" Галиця І. Ринок + державне регулювання = ефективна економіка // Урядовий кур’єр. – 2000. – № 177. – С. 4. (виробнича та соціальна інфраструктура, галузі та наукомісткі технології із тривалим терміном окупності й обігу капіталу тощо). Для вирішення цих завдань використовують такий інструмент державного регулювання, як державне інноваційне підприємництво.

Слід зазначити, що державну підтримку інноваційного підприємництва провадять прямими і непрямими методами.

Прямі методи державної підтримки бувають переважно двох форм: адміністративно-відомчої і програмно-цільової.

Перша форма полягає у прямому дотаційному фінансуванні на підставі чинного законодавства. Наприклад, у США 1982 p. ухвалено закон про розвиток малих інноваційних фірм, який передбачав виділення дотацій малим підприємствам на дослідницькі проекти.

Ще раніше, 1981 p., у США був ухвалений новий закон про прискорену амортизацію, завдяки якому зменшено терміни амортизації. Однак найголовніше те, що прискорена амортизація могла поширюватися і на підприємства малого бізнесу, чого раніше не було.

Друга форма прямої державної підтримки інноваційної діяльності передбачає використання цільових програм. За цільовими програмами розвиваються контрактні і субпідрядні системи, технопаркові структури, венчурне підприємництво тощо.

Непрямі методи спрямовані на створення сприятливого інвестиційного клімату (по відношенню до інноваційного підприємництва). До таких методів передусім належать податкові пільги, страхування інвестиційних ризиків.

Очевидно, що, крім численних пільг, вагомими є пільги амортизаційні - важливий засіб державного регулювання НТП, впровадження нововведень та оновлення основного капіталу.

Так, наприклад, пільговий режим амортизаційних списань дає змогу малим підприємствам Німеччини провадити інноваційний процес, модернізацію виробництва. На частку амортизаційних списань тут припадає близько 66% усіх капіталовкладень, на реінвестицію доходів - 27, а на зовнішні джерела фінансування - 7%. З метою стимулювання малого бізнесу в