В Україні простежується тенденція продажу працівниками своїх акцій менеджерам підприємств. Однак значного переходу власності від інсайдерів до аутсайдерів не зафіксовано, з огляду на вищенаведені міркування це може істотно загальмувати процес вкладення інвестицій в інноваційні проекти українських підприємств.

На великих підприємствах частка власності держави є більшою, ніж на малих і середніх.

Іноземні компанії володіють у великих підприємствах значно більшими частками, ніж у середньому по всіх підприємствах. Власність же українських громадян є дуже розпорошеною: в середньому на одне підприємство припадає 15 менеджерів, які володіють акціями, а робітників - 599 осіб. Держава і нині ще не є ефективним акціонером. Із 1200 AT, у яких держава володіє контрольними і блокувальними пакетами акцій, 800 - збиткові, і лише третина - прибуткові, причому обсяг збитків перших дорівнює обсягу прибутків других Крупка М. І. Фінансово-кредитний механізм інноваційного розвитку економіки України. – Львів, 2001. – С. 436. .

Недоліки приватизаційного процесу в Україні були допущені тому, що порушувались принципи приватизації, визначені в уже згадуваному Законі України "Про приватизацію майна державних підприємств" (нова редакція цього Закону затверджена 19 лютого 1997 p.). Цими принципами у Законі названі такі:

- законність;

- державний контроль;

- пріоритетне право громадян України на придбання державного майна;

- забезпечення соціальної захищеності і рівності прав участі громадян України в процесі приватизації;

- забезпечення сприятливих умов для залучення інвестицій;

- повне і своєчасне надання достовірних відомостей про об'єкти, які приватизують;

- безоплатне передання державної власності кожному громадянину України за приватизаційні папери.

Слід зазначити, що під час приватизації принцип забезпечення сприятливих умов для залучення інвестицій не діяв. Інвестори не розуміли, чому їхні інвестиції оподатковували 20% ПДВ? Чому про об'єкт, який приватизують, можна було отримати якусь інформацію не раніше, ніж за один місяць до кінця прийому документів на приватизацію.

Сьогодні аналізу цього принципу присвячено немало вітчизняних публікацій, у яких розробляють і пропонують слушні висновки і рекомендації. Наприклад, А. Пересада виокремлює п'ять ключових напрямів активізації інвестиційного процесу через приватизацію Пересада А. А. Інвестиційний процес в Україні. – К., 1998. – С. 308. :

1) удосконалення законодавства про власність та земельного законодавства з метою відрегулювання прав власності та повноважень землекористування, а також прав власності на інші об'єкти;

2) прискорення приватизації малих, середніх та великих підприємств і об'єктів незавершеного будівництва;

3) активізація інвестиційної діяльності населення та фінансових посередників;

4) удосконалення ринку нерухомості;

5) постприватизаційна підтримка підприємств.

Істотно гальмувало чесну приватизацію порушення принципу повного і достовірного надання відомостей про об'єкт приватизації. Правдиву інформацію свідомо приховували. Керівництво підприємств готувалось до приватизації заздалегідь з певними стратегічними цілями: прибутки занижували або завищували, «списували» основні фонди, маніпулювали з кредиторською і дебіторською заборгованістю тощо. Достовірна інформація коштувала грошей, бо “... необхідно було вивчення об'єкта за даними самого об'єкта” Квин Е. Приватизация в Украине: мифы и реальность // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1999. – № 2. – С. 5. . Інвестор-приватизатор змушений був за плату залучати до роботи незалежних аудиторів.

Дуже важливо, щоб інвестиції були спрямовані на розширення виробничої бази, а не сектора послуг. В Україні, починаючи з 1992 p., скорочення інвестицій зумовило падіння ВВП, що у свою чергу сприяло скороченню обсягів інвестування. Для подолання циклічності цього процесу необхідно реалізувати ряд тактичних заходів, таких як впровадження системи фіскальних стимулів інвестиційної діяльності, удосконалення банківської системи, використання для інвестування заощаджень населення, створення вигідних умов для вкладення фінансового капіталу у виробництво і вилучення його з спекулятивного обороту.

Звертає на себе увагу і той факт, що приватизація проводилась в Україні як процес законодавче і методологічно відірваний від фондового ринку. Планувалось, що останній виникне коли-небудь в майбутньому, а в даний час головним завданням є приватизація будь-якими шляхами (від оренди з викупом до корпоратизації включно). Тобто Фонд Державного майна України ще не передбачав участі інститутів фондового ринку в розміщенні акцій приватизовуваних підприємств. Замість того, щоб дати учасникам ринку можливість нагромадити інвестиційний капітал, починаючи з 1994 p. з допомогою американського агентства розвитку USAID була створена Національна сітка центрів сертифікатних аукціонів. Далі протягом трьох років відбувалася "ваучеризація", ще три роки було дозволено центрам скупляти акції замість того, щоб продати підприємства ефективним власникам через механізми фондового ринку. Наступні етапи приватизації теж минають фондовий ринок. Фонд держмайна відмовився від продажу державних пакетів акцій через фондові біржі, почав продавати "стратегам" через проводжувані ним аукціони.

Функцію перерозподілу власності фондовий ринок перестає виконувати, його заміняють тіньові схеми приватизації через банкрутство, додаткові емісії акцій. Сьогодні ринок цінних паперів програє в конкурентній боротьбі схемам придбання власності через примусове банкрутство. Не має потреби інвестору для придбання майна звертатись до інститутів фондового ринку, якщо через тіньових приватизаторів це можна зробити дешевше і швидше.

Замість того, щоб розвивати ринок внутрішніх державних запозичень, тих же ОВДП, інвестуючи в свою ж країну, держава віддає перевагу отриманню грошей від МВФ і Світового Банку, чим ставить Україну в ще більшу залежність від зовнішніх кредиторів, а це вже питання національної фінансово-економічної безпеки.

Майно повинно потрапити до