Зміст договору як спільного вольового юридичного акта сторін становлять умови, на яких укладена їх відповідна угода. Законодавством визначені умови, які повинні міститися в договорі страхування (ст. 16 Закону «Про страхування»), а також передбачається, що договори страхування укладаються відповідно до правил страхування. Правила страхування — це локальний нормативний акт страховика, який містить умови конкретного виду страхування і підлягає реєстрації в Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг при видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування. Закон «Про страхування» встановлює окремі вимоги до правил страхування (ст. 17) [8].

На сьогодні існує два підходи до визначення в законодавстві договору страхування. При цьому прибічники обох підходів зазначають, що з теоретичної точки зору є правильним на початку статей нормативного акта, в яких йдеться про договір страхування, дати загальне визначення договору страхування. Однак виходячи з того, що визначення договору має значення лише за умови відповідності його двом вимогам: по-перше, визначення повинно охоплювати всі різновиди даного договору, а по-друге, визначення повинно дати можливість відрізнити цей договір від всіх інших договорів, тобто воно не повинно страждати надмірною абстрагованістю. Окремі вчені вважають, що не можливо дати загальне визначення договору страхування, яке б з одного боку охоплювало все різноманіття договорів страхування, а з іншого — не було надмірно абстрагованим. Необхідно давати окремі визначення договору особистого страхування і договору страхування майна та відповідальності. Цієї позиції, зокрема, дотримувалися автори Цивільного Уложення Російської імперії. Як зазначав з цього приводу О. Йоффе, «радянські юристи не ставлять під сумнів єдність інституту страхування, але обґрунтовують його по-різному». Дискутуючи з В. Райхером, з одного боку, а також із К. Граве і Л. Лунцем, з іншого, — єдність договору страхування він вбачав в тому, що «всі види страхування слугують єдиній меті: відшкодуванню майнових втрат, що раптово виникають, шляхом їх розподілу між якомога більшим колом суб'єктів. Економічні потреби створення правового інституту не завжди отримують у ньому безпосередній відбиток. Але в кінцевому рахунку тільки їм він зобов'язаний і єдністю свого змісту» [24, с. 731].

Цей підхід до визначення договору страхування отримав своє вираження у положенні ЦК УРСР, а саме в ст. 371, в якій наводилося визначення договору особистого страхування та договору майнового страхування через призму обов'язків сторін (страховика і страхувальника) [4, c. 131].

Прибічники іншого підходу дають єдине визначення договору страхування шляхом введення узагальнюючих категорій — єдиних для всіх видів договору страхування. Саме таким шляхом пішли укладачі ЦК України. Такий підхід законодавця не можна визнати абсолютно вдалим, оскільки при цьому не враховуються особливості окремих видів страхування, від яких залежать умови договору. З огляду на це, на мою думку, в проекті Закону України «Про договір страхування», розробка якого передбачена Програмою розвитку страхового ринку України на 2001—2004 роки, бажано було б виділити різновиди загального договору страхування.

ВИСНОВКИ

Узагальнюючи викладене у роботі та підводячи її підсумки, варто вказати на наступне:

Широке коло правових норм, які регулюють економічні відносини страхових компаній обумовлено тим, що страхування як економічна, господарська діяльність досить різноманітна. Особливе місце серед джерел страхового права займає Закон України «Про страхування», який регулює відносини у сфері страхування і спрямований на створення ринку страхових послуг, посилення страхового захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій і громадян, а також Цивільний кодекс України, який визначає загальні положення, властиві всім, цивільно-правовим відносинам і зокрема зобов'язанням.

Регулювання відносин страхування здійснюється і іншими нормативними актами. Такі нормативні акти, як правило, регулюють певні особливості, властиві конкретному виду страхування.

Разом з вказаними джерелами регулювання страхових відносин здійснюється спеціальними документами, які іменуються правилами страхування. Вони розробляються страхувальником для кожного виду страхування окремо і підлягають затвердженню Міністерством фінансів при видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування. Конкретні договори страхування полягають саме на основі правил страхування, що дозволяє зробити висновок про важливу роль останніх в страховій справі.

Водночас, страхування і його нормативна база продовжують удосконалюватися.

У Україні надається значна увага розвитку страхового ринку. Постановою КМ України «Про затвердження програми розвитку страхового ринку України на 2001-2004 роки» передбачено вирішення ряду питань економічної стабілізації, вдосконалення нормативної бази страхування і контролю за ним з боку держави, подолання тенденцій монополізму страхового ринку і недовір'я населення до страхування [16]. Значна увага також приділяється вдосконаленню системи державного регулювання страхування у напрямі надійного забезпечення майнових прав і інтересів юридичних і фізичних осіб від ризиків, запобіганню банкрутству страховиків. З цією метою з 1 червня 2001 р. збільшений мінімальний розмір статутного капіталу страхових компаній до 500 тис. євро. Прийнятий ряд заходів щодо кадрового забезпечення страхового ринку.

УМОВНІ ПОЗНАЧЕННЯ:

ВВР – Відомості Верховної Ради;

ЗУ – Закон України;

КМУ – Кабінет Міністрів України;

КУ – Конституція України;

МТБС - Моторне (транспортне) страхове бюро;

СФ – Статутний фонд;

ЦК України – Цивільний кодекс України;

ЦК УРСР – Цивільний кодекс Української Радянської Соціалістичної Республіки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Конституція України від 28 червня 1996 р. // [http://www.rada.gov.ua/].

Господарський кодекс України від