Що ж до так званого "ісламського фактора" та його ролі у формуванні міжетнічних відносин у Криму, слід зазначити, що цей фактор створює додаткові труднощі для кримських татар у зв'язку з процесами їхньої інтеграції, оскільки нерідко слугує зброєю антикримськотатарської пропаганди, зокрема, в засобах масової інформації Криму, що активізувалася недавніми подіями в Косові й особливо другою Чеченською війною. Слід також визнати, що в цьому відношенні Крим та Україна аж ніяк не виняток, оскільки цей фактор відіграє важливу роль у всьому сучасному світі, в тому числі у зовнішньо- та внутрішньополітичних стратегіях різних держав, створенні ними формальних і неформальних альянсів, впливаючи таким чином на стабільність і вектори розвитку цілих регіонів.

Тому, замість того, щоб говорити про ісламський фактор власне в Криму, переважно у зв'язку з проблемою репатріації кримськотатарського народу та його інтеграції в безпосереднє інокультурне, іномовне й інорелігійне оточення та в українське суспільство в цілому, видається доцільним розглядати цю проблему в ширшому плані. Оскільки жодна держава в сучасному світі не існує ізольовано, у відриві від зовнішніх регіональних і глобальних впливів, сприйняття не-мусульманами того, що помилково називають "мусульманським світом" (маючи на увазі певну згуртовану, єдину спільноту), взаємовідносини, зокрема між християнськими та мусульманськими релігіями й країнами, а також між мусульманськими меншинами й не мусульманською більшістю всередині окремих держав, значною мірою впливають на формування суспільної думки, позиції представників політичних еліт і різних гілок влади, а також суспільну атмосферу в цілому. Коротко можна констатувати, що в сучасному світі був з успіхом сконструйований "образ ворога" у вигляді зловісної "мусульманської загрози", яка нависла над християнсько-іудейською цивілізацією.

Велику й досить неоднозначну роль в оцінці ісламського чинника в "новому світовому порядку", початком якого вважається закінчення холодної війни, відіграла широко відома стаття "Зіткнення цивілізацій" Самюеля Хантінгтона, опублікована влітку 1993 р. в журналі "Форін Ефеерс". У цій статті сформульовано концепцію, згідно з якою "цивілізації", практично ідентичні релігіям, приречені на глобальні війни між собою, при цьому ісламові як одвічному ворогові християнської "західної" цивілізації відведена роль агресора й основної загрози, поряд із "жовтою загрозою" для білої раси або у вигляді комбінації цих двох загроз. Згідно з Хантінгтоном, саме такі "цивілізаційні зіткнення", що прийшли на зміну глобальній катастрофі, яка не відбулася в результаті протистояння двох ідеологічних систем, стануть витоками майбутніх глобальних катаклізмів.

Серед учених, котрі спростовують низку основних положень концепції Хантінгтона, слід назвати Крістіана Шеррера, дослідника з Копенгагенського Інституту проблем миру. Він не полінувався детально проаналізувати всі конфлікти, використані в статті Хантінгтона для підтвердження вибудованої ним жахаючої картини ісламської агресивності, й дійшов зворотного висновку. Виявилося, що в більшості з названих у статті 33-х конфліктів мусульмани були не тією стороною, що нападає, а тією, що захищається, тобто по суті вони були жертвами агресії. І тільки в 6-ти з наведених випадків можна погодитися з тією роллю релігійного чинника в цих конфліктах, яку відводить йому Хантінгтон.

Щоб розвіяти стійкі стереотипи подібного кшталту, які, на жаль, досить укорінені в масовій свідомості, можна звернутися й до глибини віків, наприклад до історії хрестових походів. Відомо, що під час одного тільки першого Хрестового походу наприкінці ХІ століття маса практично неозброєних мусульман - арабів і турок - загинула під ударами закованих у броню християнських лицарів, а близько півмільйона змушені були тікати від цієї навали з місць одвічного їхнього проживання. В той же час про релігійність і міжетнічну терпимість мусульманських держав можна судити з того, наприклад, факту, що Туреччина часів Оттоманської імперії приймала у своє підданство всіх християн, які були членами якихось сект, заборонених у них на батьківщині. Зокрема, там знайшли притулок і створили свої поселення російські молокани, баптисти й старообрядці.

На жаль, не дістали широкого розголосу такі епізоди Другої Світової війни (які можна порівняти за значенням із урятуванням датчанами своїх співвітчизників-євреїв), як історія опору боснійського міста Тузли, мусульманська більшість якого успішно захистила від винищення своїх православних співвітчизників-сербів та єврейську громаду міста.

Якщо ж поглянути на найзначніші події сучасного світу, що мають відношення до одвічного християнсько-мусульманського протистояння, слід приділити якнайпильнішу увагу історії здобуття незалежності маленьким християнським народом Східного Тімору, - колишньої португальської колонії, яку було захоплено Індонезією і яка кілька десятиліть домагалася реалізації права на політичну самовизначеність. Це стало можливим лише після того, як 20 жовтня 1999 р. Президентом Індонезії було обрано Абдуррахмана Вахіда, - керівника демократичної Ісламської партії, який здобув духовну освіту на Близькому Сході, а з 1984 року очолював ісламські політичні рухи. При цьому слід пам'ятати, що Індонезія - це найбільша мусульманська країна світу з 210-мільйонним населенням, у якому мусульмани становлять 90%. Новий ісламський лідер, на відміну від екс-диктатора Сухарто, який установив жорсткий тоталітарний режим, сповідує принципи демократії, ненасильства й максимальної релігійної терпимості. Й не тільки на словах: своїм заступником, віце-президентом, він зробив голову секулярної опозиції, дочку першого президента Індонезії Сукарно, а замість проведення каральних акцій проти сепаратистів зустрівся з лідером східнотіморських католиків, погодився на проведення референдуму про незалежність і на визнання його результатів. І все це вдалося здійснити під керівництвом тяжко хворого, майже сліпого, але глибоко авторитетного ісламського лідера, який був змушений долати жорстокий опір прихильників "єдиної й неподільної" Індонезії, в тому числі й військової еліти.