Можна ще довго розмірковувати на цю тему й наводити конкретні приклади неетичності, несправедливості й загрози розповсюдження та/або підсилення старих і нових антимусульманських міфів і стереотипів, закорінених у масовій свідомості. Щоб знайти шляхи подолання цього дуже поширеного явища на якомусь конкретному прикладі, варто спробувати, наприклад, переосмислити або, принаймні, змінити усталений погляд на проблему, яка хвилює значну частину ліберальної демократичної інтелігенції західного світу. Мова піде про одностайний суспільний осуд смертного вироку, що був винесений з ініціативи іранського правителя аятоли Хомені за богохульство й наругу над принципами ісламу Салманові Рушді авторові книги "Сатанинські вірші", надрукованої в Англії в 1988 р. Й хоча сам заклик до вбивства людини, котра надрукувала в художній формі свої погляди й переконання, справді віддзеркалює неприйнятний жодною сучасною цивілізацією рівень фундаменталізму, слід замислитися й про те, що "прогресивне людство", що одностайно виступає на захист потенційної жертви, водночас зробило з Салмана Рушді своєрідного героя, символ боротьби не проти ісламського екстремізму, або тероризму, або войовничого фундаменталізму, а фактично проти самого ісламу, формально визнаного однією з великих, рівноправних монотеїстичних релігій. При цьому мало хто з його захисників звертає увагу на істинний зміст творів цього автора або на філософську концепцію, яка стоїть за ними.

Щоб трохи глибше познайомитися зі світоглядною системою Рушді, дозволю собі навести цитату з його пізнішого есе (1990 р.), написаного на захист горезвісної книги: "Якщо "Сатанинські вірші" й являють собою що-небудь, так це позицію людини, яка сприймає світ очами мігранта. Ця книга написана з опертям на досвід відмови від закоренілості, відірваності від звичних зв'язків, постійних метаморфоз (повільних або швидких, хворобливих або приємних), які й є суттю мігранта й які, я сподіваюся, можуть служити метафорою для всього людства... "Сатанинські вірші" уславлюють гібридність, нечистоту, змішання всіх і вся, ту трансформацію, яка виникає з нових і неочікуваних комбінацій людей, культур, ідей, політики, фільмів, пісень. (Цією книгою) оспівано безпородність і нечистокровність і виражено страх перед абсолютизмом чистоти... Суміш, мішанина, шматочок того й шматочок цього, - тільки так виникає новизна. Це розкішна можливість, яку дає світові масова міграція. Народжений і вихований у Бомбеї, найкосмополітичнішому місті Індії, я з самого початку відчував себе сумішшю, бастардом історії, ще до того, як Лондон посилив цей стан".

Із цього уривка ясно, що завданням автора було не стільки знущання над ісламом і його щирими прихильниками, скільки апологетика космополітизму як життєвого кредо. Й хоча не всі захисники Рушді підпишуться під таким кредо, саме собою уславлення космополітизму має повне право на існування. Інша річ, що для досягнення такої мети автор вважав за можливе наругу над релігійними принципами, священними для кожного мусульманина. Чи можливо в такому випадку так однозначно зводити на п'єдестал Салмана Рушді й проклинати його гонителів? Як сприйняли б автора демократичні суспільства західних країн, якби об'єктом наруги було обрано не іслам, а християнство? А проте, хоча в минулому році уряд нового, ліберального президента Ірану Мохаммеда Хатамі офіційно відмовився від підтримки вироку й закликав відмовитися від такої форми кари, Захід вважає, що Хатамі й тепер іде слідом за духівництвом. І це лише тому, що президент неодноразово заявляв про те, що Рушді все ж таки винний у богохульних нападках на іслам... І, здається, ніхто за межами мусульманських товариств не замислювався про справдешню моральну відповідальність і провину людини, яка зневажила релігійні почуття сотень мільйонів людей.

Що ж стосується привабливості космополітичних ідей загалом і особливо в тому вигляді, в якому їх сформульовано наведеною вище цитатою з Рушді, можна зауважити, що їхня популярність, принаймні в Європі, не зростає, а скоріше спадає, - так само як і надії на основний спосіб вирішення міжнаціональних проблем шляхом ненасильницької асиміляції, злиття меншин із більшістю. Навпаки, належність до відповідної етнокультурної або етно-релігійної спільноти й далі сприймається як неминуча цінність, як один із важливих компонентів особистісної самоідентифікації, що ніскільки не суперечить ані нижчому, індивідуальному рівневі, ані вищому, як, наприклад, усвідомленню себе "європейцем" або навіть "громадянином всесвіту". Схоже, що поступ новітньої історії не спростував, а скоріше підтвердив думку, сформульовану німецьким істориком Йоганном Готтфрідом ван Хердером таким чином: "серед основних потреб людини, - таких, як потреба в їжі, прихистку, безпеці, відпочинку й розвагах, спілкування тощо - є й потреба належності до певної групи, об'єднаної якимись загальними зв'язками, - особливо мовою, колективною пам'яттю, постійним проживанням на тій самій землі, можливо також расовою належністю, кров'ю, релігією, почуттям загальної долі й тому подібним".

На завершення хотілося б сказати про необхідність не тільки тактичних рішень і дій, які сприяють розвиткові та зміцненню міжетнічної толерантності, але й про вироблення стратегічних підходів до міжнаціональних і міжрелігійних відносин наступного тисячоліття. Схоже на те, що в перспективі в разі виховання молодого покоління в дусі однієї лише "толерантності" щодо до окремих людей і груп іншої етнічності, культури, релігії цього може виявитися замало. Адже толерантність може означати лише згоду терпіти інше, відмінне поряд із собою, змиритися з його присутністю як із небажаним явищем, якого, проте,