і авторського резюме в кінці твору, з другого боку. Композиція сприймається тут і як співвідношення різних компонентів архітектоніки, а саме: зачину (це оголошення порядку денного зборів і виклад суті персональної справи); основної частини (тобто обговорення поведінки героя); закінчення (яке містить у собі авторське узагальнення відносно того, що нас чекає, коли ми не схаменемось і будемо покірно, не замислюючись, приймати все те, що і сюжет, і композиція, й архітектоніка фейлетону тісно переплітаються, контактно, влад взаємодіють між собою, а також із елементами категорії змісту. Адже саме діалогічний виклад матеріалу (у чому проявляється композиційна будова тексту, а через неї - людська сутність, її незмінність в основних своїх виявах), підсилений сюжетною лінією - у вигляді традиційно-усталеної, заформалізованої процедури ведення всіляких зібрань (таке враження, що в основу твору покладено стенограму чи протокол партійних зборів ще допосткомуністичних часів), уся ця надокучлива незмінність, заданість, застиглість, зашореність, що закладена у кожну клітинку тексту, - якнайкраще "спрацьовує" на розкриття основного - задуму, теми, проблеми, ідеї, концепції фейлетону.
Отже, маємо приклад органічної взаємодії змісту й форми, гармонії усіх їх складових. Коли кажуть, що зміст завжди оформлений, а форма - змістова, то мають на увазі саме таку модель взаємодії, відповідно до якої між елементами категорії змісту й форми існує повна відповідність та узгодженість. Але це, якщо хочете, ідеальний варіант. У житті, на практиці зміст і форма можуть (і це трапляється дуже часто) протидіяти одне одному, взаємно "заважати" одне одному.
Наукою встановлено, що елементи категорій змісту й форми пов'язуються між собою за принципом складання сил [4]. Можливі три варіанти: а) добротно підігнані сили (або ситуація прямого складання сил); б) сили протистоять одна одній (це стан віднімання сил); в) вони не стикаються, не спряжуються (стан паралельності сил).
Отже, зміст і форма - це не просто єдність, це завжди діалектична єдність, тобто тісна, нероздільна і водночас суперечлива. Справді, на практиці часто доводиться констатувати, що факти не переконують у правомірності тих висновків, якими завершується твір, а взята автором тема могла б успішніше реалізуватися в іншому жанрі. У першому випадку виникає суперечність між складовими змісту (факти і висновки), а в другому - між елементами змісту й форми (тема і жанр). Так, якщо публікація про кризисний стан сучасної економіки в цілому чи окремої її галузі підводитиме читача до думки - висновку, що справи підуть на краще за умови докорінної зміни нинішнього курсу реформ, то ми матимемо неузгодженість між темою та ідеєю. Бо ідея виступу (якщо, звичайно, його автором така думка зумисне не декларується) повинна б нести у собі інший змістовий потенціал. А саме: не стави під сумнів стратегію дій на реформування економічних відносин, а націлювати читачів, увесь загал на пошук оптимальних методів і форм результативного впровадження їх у життя. А тепер уявімо собі, що замість того, аби писати грунтовну (з цифровими викладками, їх аналізом) статтю на дану тему (адже йдеться про масштабні речі й широкий діапазон їх розглядів) журналіст раптом вирішив би втілити свій задум у жанрі ліричної зарисовки або оперативного репортажу... Чи досяг би він гармонії змісту й форми? Звичайно ж, ні. Більше того, при такій реалізації задуму зміст вступив би у конфлікт із формою.
Досліджуючи взаємодію змісту й форми, слід мати на увазі, що в загальнофілософському сенсі ми маємо тут справу із типовими категоріями, із своєрідною єдністю протилежностей. Згадаймо пари-аналогії: день - ніч, світло - тінь, причина - наслідок і т.п. Саме до таких парних категорій належать категорії змісту й форми. Отже, їм властиві всі риси парності. Тобто вони не можуть існувати в природі окремо одне від одного. Бо це дві сторони одного явища, одного цілого. У нашому випадку - дві сторони журналістського тексту.
Взаємодію змісту й форми неправомірно зводити до пасивної формалізації змісту. Хоча форма і завершує творчий процес, "це зовсім не означає, що вона нерівноправний його учасник" [5]. Безпідставними є твердження деяких теоретиків і практиків про вторинність чи навіть необов'язковість форми, про те, що вона нібито "підключається" уже на останній стадії творчого процесу [6]. Не впадаючи у крайнощі та пам'ятаючи про відносну самостійність форми, варто акцентувати на тому, що відносна самостійність форми, як і елементи змісту окреслюються автором уже на початку його творчої роботи над виступом. І якщо він не буде з перших же кроків визначатися в плані їх взаємодії, це ускладнить увесь подальший хід справи. Бо коли відсутня така взаємодія між елементами змісту, - порушується смислова, логічна єдність тексту. За відсутності її між елементами форми - матеріал просто розпадається, порушується структурна цілісність твору.
Навіть коли ми ведемо мову про неузгодженість, скажімо, між сюжетом і композицією у конкретному виступі, то не можна обмежуватися при цьому розглядом взаємодії між елементами лише однієї категорії - форми. Треба завжди ставити питання ширше й обов'язково - форми і змісту одночасно.
Розглянемо таку ситуацію. Журналіст зібрав для написання твору певний матеріал, який включає в себе факти, події, біографічні дані, статистику, документи, власні спостереження, свідчення очевидців і т.п. І все це перебуває у його записнику (чи на диктофоні) у такому поки що хаотичному переплетенні, мішанині, у стані ідейно-тематичної і сюжетно-композиційної невизначеності. Для того, щоб привести все це в певну систему, упорядкувати цей матеріал, авторові треба мати