А в основі людського спілкування завжди лежало розуміння.

Якщо ж подивитися на всю справу з найвищого - з філософського - рівня, стане очевидною істина, яку не можна спростувати. Вона звучить так:

Подібно до того, як у світі речей немає нічого, крім матерії, що вічно рухається, у світі людей немає нічого, крім нескінченного спілкування. Воно здійснюється у діалозі, існує в соціокультурному масштабі й відбувається через розуміння.

Отже, врешті-решт піраміда перетворилася на концентричні сфери й виглядає так, у бік розширення:
1) сфера масового інформування,
2) сфера масової комунікації,
3) сфера масового спілкування,
4) сфера масової інформації.

Вінчає все це, охоплює все, вміщує в себе все перелічене сфера інформації.

Але чи не зникає за цими сферами власне журналістика? Чим вона, власне, є у цьому списку?

Журналістика є журналістикою, тобто і першим, і другим, і третім, і четвертим. І важливою частиною п'ятого, яке все вінчає й охоплює.

Чим же є сьогодні осередки української преси, як на загал, так і у кожному конкретному випадку?

Вони є всім. Усі є першим - засобами масового інформування. Термін цей є цілком новим, але зовсім не несподіваним, не суперечливим внутрішньо, а до того ж - з потужною валентністю у зовнішніх поняттєвих зв'язках. Цілком можливо, він не приживеться в теорії журналістики, а тим більше у її практиці, але залишиться на спогад як приклад послідовного й ретельного дослідження процесів масової інформації.

Другими, тобто такими, що належать до сфери масової комунікації, за радянських часів були всі ЗМІП. Матеріали, надруковані у "Правді", неможливо було спримати інакше, як у суб'єктно-об'єктному контексті. Неправильне розуміння й особиста інтерпретація правдистських публікацій були вкрай небезпечними й таврувалися спочатку як прояв контрреволюційності, потім як "вылазка врагов народа", а ще пізніше як дисидентство - з усіма наслідками. Вести діалог з газетою за сталінських часів можна було тільки в руслі підтримки єдиновірного курсу, а в післясталінські часи - у руслі пошуку найкращих шляхів виконання історичних рішень центрального комітету партії.

Нині сфера масового спілкування в Україні ніби пульсує: вона то поширюється, як на початку 90-х, то звужується, як наприкінці цього ж десятиліття, то знову виявляє тенденції до збільшення, як у часи політичної кризи зими 2001-го. Певні зміни відбуваються, хоч і у меншій амплітуді, напередодні виборів, особливо до Верховної Ради. Коли переглядаєш газети деяких партій - як лівого, так і правого сектору політичного спектру - не можеш позбавитися думки, що Й.Сталін був напрочуд скромною людиною: його портрет у "Правді" з'являвся лише раз на кілька місяців. На противагу йому автори сучасних "культиків особи" прикрашають своїми портретами кожну полосу пересічного номера газети, а вже передвиборні номери містять по кілька знімків на кожній з їхніх полос. Справедливо виникає запитання - а чи журналістика це взагалі? Може, це нове повернення старих ЗМІП з притаманними їм перекрученнями не тільки спілкування, а й комунікації й навіть інформування? Розуміння - загальнолюдська цінність, масове розуміння - явище соціокультурного, а не вузькопартійного масштабу.

Тому вузько трактований комунікативний спосіб спілкування осередків преси з масовою аудиторією в Україні лишається, він не припинив свого існування зі зникненням недемократичного державного устрою. А отже, він має живильне середовище у самому соціально-політичному житті суспільства. Такий спосіб зв'язку преси зі своїм читачем не є тільки рудиментарним, він покликаний до життя самою системою відносин між політичними партіями й їхніми лідерами з одного боку та рядовими членами з іншого. Але нині весь поступ демократизації українського суспільства, уся логіка розгортання процесів соціального визволення й національного відродження, створення незалежної демократичної держави вимагають подолання масово-комунікативного способу зв'язку з читачем через включення його у спосіб масового спілкування.

Ступінь щирості діалогу з читачем (інакше кажучи, ступінь діалогічності спілкування через пресу) прямо залежить від ступеня свободи преси взагалі й даної газети чи телерадіокомпанії зокрема. Зворотний бік цієї істини виглядає дуже непривабливо та й небезпечно для редакцій преси соціально відповідальної моделі. Як тільки читачі побачать, що замість спілкування з газетою починається їхнє "комунікування" - дуже швидко таке видання відчує зменшення аудиторії. У такому контексті краще вже обирати стратегію базового рівня, тобто просто інформувати: так менше ризику втратити довіру публіки.

Можна було б поставити тут наступне запитання, про те, що преса є засобом масового розуміння, якби це не було так драматично передчасно. Спочатку має закінчитися інформаційний бум, прийти усвідомлення того, що головне у інформації - не її кількість і навіть не якісні характеристики, а її якісне засвоєння, тобто розуміння. Найкраща інформація нічого не варта, якщо її не зрозуміли: її просто немає у того, кому вона адресована. Повинна настати епоха постінформаційна, і вона, цілком імовірно, матиме назву епохи герменевтики.

Тоді й настане час назватися ОМР - органами масового розуміння. Тоді все стане на свої місця.

Література

1. Бахтин М. М. Проблема диалогической речи // Собр. соч.: В 7 т., Т. 5. - М.: Русские словари, 1996. - Т. 5. - С. 209 - 218.
2. Бахтин М. М. Проблема текста // Собр. соч.: В 7 т., - М.: Русские словари, 1996. - Т. 5. - С. 306 - 328.
3. Брудный