Українська діаспора у Франції: історія складання та динаміка розвитку
Українська діаспора у Франції: історія складання та динаміка розвитку
“Держава без території” – саме так, очевидно, слід назвати тих, хто під впливом політичних, економічних, ідеологічних чинників залишили Україну і знайшли своє нове помешкання у низці країн Євро-Азіатського, Американського, Австралійського та Африканського континентів. Свою увагу хочу зосередити на тих, хто емігрував до Франції.
Перші згадки про українців у цій державі мають глибоке історичне коріння. 1051 року французький король Генріх I (1031-1060) одружується з дочкою київського князя Ярослава Мудрого – "тестя Європи” – Анною. Остання після смерті чоловіка була регенткою при малолітньому синові Філіппові, брала активну участь у державних справах, і на одному з документів зберігся її власноручний підпис кириличними літерами: “Ана ръина”, тобто Anna regina. На Євангелії, що його князівна привезла з собою, французькі королі присягали до революції 1789 року. З ім’ям Анни Ярославни пов’язують заснування монастиря і церкви святого Вікентія у Санлісі (поблизу Парижа). Так, 1060 роком датується Хартія про заснування монастиря і спорудження каплиці. Нині біля її входу височіє скульптура Анни на повен зріст з короною на голові, королівським скипетром в одній руці та моделлю церкви – в іншій. На постаменті – напис: “Анна руська, королева французька, засновниця храму у 1060 році” [12,384].
Полтавська битва 1709 року та поразка козаків у ній спричинила до того, що останні масово виїздять за кордон. Невелика їх частина осідає у Франції. Яскраву сторінку в історію цієї країни вписав син українського гетьмана в екзилі Пилипа Орлика – Григір. Сюди він потрапив завдяки покровительству французького посла у Варшаві де Монті і шведського – Унліха. Перебуваючи у званні генерал-поручика армії Людовіка XV та будучи членом таємної двірської ради “Секре де Рюа”, прославився як гнучкий дипломат. Слід зауважити, що вдячні французи назвали його ім’ям один зі своїх найбільших аеропортів: “Орлі” [7,10].
Власне, “осідання” у Франції козаків вважають першою хвилею еміграції. Другу пов’язують з революцією 1905 року в Росії. Відтак, вона представлена переважно політичною елітою, як от: В.Винниченко, Є.Бачинський, Я.Федорук, М.Паращук, М.Рудни-цький та інші. За їх ініціативою було створено організацію українських емігрантів, до якої увійшло 120 чоловік. Серед пріорітетів її діяльності: відкриття курсів української мови, розповсюдження інформації про Україну французькою мовою. Це було досить сміливо, адже протягом кількох століть Україна вважалася південною провінцією Росії.
Третя хвиля охоплює міжвоєнний період, а її соціальний склад репрезентують:
українці російського експедиційного корпусу, що воював на французькому фронті;
службовці українських дипломатичних місій УНР та ЗУНР;
колишні вояки і старшини УНР;
визначні політичні діячі УНР (С.Петлюра, В.Прокопович, О.Шульгин).
Щоправда, до лав інтелектуальної та політичної еміграції долучаються заробітчани. Справа в тому, що переділ Німеччини спричинив розширення фран-цузьких кордонів, тож у галузях промисловості і сільського господарства стає відчутним брак робочої сили. Заповнюють цю прогалину спеціальні агенти від заводів та фабрик, Міжнародне бюро праці при Лізі праці, Французьке еміграційне бюро та приватні комерційні установи, що активно залучають у вироб-ництво іноземців-контрактників (до речі, контракти укладалися терміном на три місяці – рік; і лише після закінчення терміну робітник отримував право самос-тійного пошуку місця працевлаштування). За посередництвом усіх цих організацій від початку 1924 до середини 1925 року тільки з Польщі до Франції переїхало 1,7 тис. українців, які реалізовували себе на руднях металургійних заводів. Станом на початок 1926 р. до Франції перемістилося від 3 до 4 тис. українців, які реемігрували з Болгарії, Польщі, Туреччини, Югославії. Економічну еміграцію (з домішком політичної – тих, хто рятувався від переслідувань польських окупантів) становлять заробітчани з Галичини, Волині, Полісся. Приплив їх тривав до 1929 р. (початку світової економічної кризи). Частина українців, яка перебувала в особливо скрутному становищі, записувалася до лав Французького іноземного легіону (створений 1831 року) – “армії смертників”. У 1932-1933 роках уряд Франції зупиняє приток іноземців (у тому числі й українців) у країну, більше того, інколи здійснює насильницьке виселення останніх за межі Франції. Загалом, у період між двома світовими війнами українська діаспора налічувала 30-40 тис. осіб.
Четверта хвиля переміщення осіб українського походження до Франції припадає на 1939-1945 роки та повоєнний період. Зокрема: під час війни
українські полонені були вивезені німцями до Франції на примусові роботи;
частина радянських партизанів (у тому числі українців), які допомагали в очищенні території “дружньої” країни від загарбників, осіла тут;
після закінчення Другої світової війни
з таборів переміщених осіб у Німеччині та Австрії до Франції прибуло 4 тис. українців;
1946 року автоматично під юрисдикцію французького уряду потрапило 19 тис. українців, котрі мешкали на німецькій території, яка відійшла до Франції.
Але незабаром терези знову врівноважились на цифрі 40 тис. українців.
Справа в тому, що чимало з них виїхало до США і Канади у зв’язку з:
ворожою атмосферою в країні, коли українці звинувачувались у співпраці з німецькими фашистами;
побутовими труднощами;
браком робочих місць у 50-х роках.
Невеликі групи переміщуються також у Данію, Нідерланди, Швецію. В результаті на середину 50-х років у Франції налічується лише 25-30 тис. осіб українського походженння [9, 6].
Нині за неофіційною статистикою (з урахуванням природнього приросту та еміграційних процесів) у Франції мешкає близько 40 тис. українців, більшість яких уже народилася в діаспорі [3, 33]. Соціальний склад цієї національної меншини має таку діаграму:
25 % - домогосподарки та діти дошкільного віку;
20 % - промислові робітники;
15 % - фермери;
15 % - люди
