10 % - зайняті в сфері торгівлі (у тому числі дрібні підприємці);

10 % - учні й студенти;

5 % - шахтарі.

Незначна частина належить до інтелігенції (маються на увазі викладачі університетів, ліцеїв, перекладачі, співаки, музиканти, художники, інженери, науковці).

Компактні групи українців проживають переважно у містах та їх околицях, за винятком фермерів. Зокрема: у Парижі та центральних районах країни мешкає 6 тис.;

У Франції мало родин користуються українською мовою постійно: асиміляційні процеси далися взнаки. Вивчення української мови здійснюється у мережі так званих “четвергових” шкіл (четвер – день, в який вихідні французькі публічні школи) при деяких українських католицьких церквах. Завдяки зусиллям молодіжних об’єднань щороку влітку бажаючі можуть відвідати українські мовні курси. На професійному рівні українська мова викладається в Паризькому університеті – Сорбонні. При університеті функціонує Інститут східних мов і цивілізацій (ІНАЛКО), де з ініціативи проф. І.Борщака та О.Шульгіна 1939 року було відкрито кафедру українознавства з предметами: мова, література, історія, географія України. Пізніше викладачами тут були: М.Шерер, А.Жуковський, О.Круба, О.Мандзюкова-Камель, В.Косик, М.Коптілов [2,197; 7,10].

Осередком громадсько-культурного життя українців в екзилі традиційно залишається церква, однак релігійного єднання між віруючими немає: 1/3 етнічних українців сповідує православ’я, 2/3 – католицтво. Існує кілька общин протестантів.

Перша українська православна парафія з’явилася в Парижі. Так, 1925 р. відбувся Перший з’їзд православних українців, де священник із Закарпаття – отець Гречишин – був призначений на духовного проводиря. Пізніше його місію виконували отці І.Бриндзак, Мстислав, В.Вишневський. Спочатку богослужіння здійснювалися в приміщенні румунської православної церкви. У 1927 році українцям передали у постійне користування старовинну церкву імені св.Дениса на “Ва Auguste Blankqui”. Церковна організація виступала рупором ідеї УАПЦ та сприяла налагодженню братерських відносин з іншими християнськими церквами (зокрема, підтримувалися приязні стосунки з патріархом Царгородським та главою старо-католицької церкви – архиєпископом Утррехтським). Більше того, УПЦ Парижу відвідували представники грузинської та вірменської діаспори. У 1960 році відбувається відкриття православних парафій у Ліоні, Греноблі, Нільванжі, Шалеті, пізніше – в Каннах, Кнютанджу, Омекурі, Одень-ле-Пішу [6,35].

Хоча чисельно українські католики Франції переважають православних, але їх церковна діяльність розвинена слабше. Ймовірно, цей факт пояснюється тим, що Франція в своїй релігійній основі є католицькою, тож діаспора відвідує місцеві (власне французькі) католицькі храми. Тим не менше, Уніатську місію українці започаткували 1938 року в Парижі. До 1946 року вона підлягала зверхності Львівського митрополита. Зусиллями місії 1942 року у центрі Парижа розпочалося будівництво уніатського храму св.Володимира. 1961 року було засновано екзархат УКЦ у складі двох єпархій (Паризької та Ліонської), до роботи в яких залучено 13 священників. Невдовзі у Лурді було організовано паломницький центр УКЦ [5,66].

Для вшанування пам’яті великого Кобзаря у містах Тулузі (1971), Шалетт-Сюр-Люен (1977) та Парижі (1978) йому було відкрито пам’ятники. Один із скверів Парижа теж носить ім’я Т.Г.Шевченка. На честь українців, котрі полягли під час Другої світової війни, у містечку Буле споруджено пам’ятник.

Українці Франції виявили свою активність і в утворенні організацій, об’єднань, товариств, з-посеред яких слід виділити три основні масиви:

1946 – Українське академічне товариство.

1949 – Об’єднання українців у Франції.

Нині діють Українське товариство імені Т.Г.Шевченка, Товариство імені М.Шашкевича, Український центральний громадський комітет у Франції.

2. 1929 рік – час виникнення Спілки українських інженерів, до якої увійшло 30 осіб. Однак, як свідчать матеріали З’їзду представників організацій українських інженерів на еміграції, що відбувся у листопаді 1930 року в Подебрадах (Чехословаччина), професійні інтереси цієї соціальної категорії були слабо захищені: “Мало хто з наших інженерів у Франції працює за фахом, бо умови праці у Франції для інтелігентних чужинців надзвичайно тяжкі... Рідко кому з наших інженерів вдається знайти роботу по своїй спеціальності”.

1945 рік – Культурно-професійне об’єднання робітників у Франції (загальна чисельність членів – 4 тис.). Об’єднання налагодило співпрацю з французькими християнськими профспілками.

1949 рік – Спілка української молоді.

1956 рік – Організація української молоді у Франції.

3. 1924 року було створено Українську громаду, до якої увійшли люди різних політичних поглядів, але тертя між ними призвели до розколу організації. Тож 1925 року з організації виокремилася група “радянофілів” на чолі з І.Борщаком, Т.Галіпом, О.Севрюком, котрі створили Союз українських громадян у Франції. Пізніше виникли такі автономні формування, як Союз українських еміграційних організацій у Франції (1926) та Український Народний Союз (1932). На чолі першого – прихильники екзильного уряду УНР (Л.Шумицький, І.Косен-ко, М.Ковальський), які в 1930 році координувавли роботу 56 громад та 7 гуртків. Лідерами УНС були націоналісти О.Бойків, Л.Гузар, М.Капустянський (останній – керівник організації; генерал-хорунжий).

Станом на 1939 рік УНС нараховував 5 тис. членів. 1949 – УНС реформується, натомість виникає нова організація – Українська національна єдність, ідеологічно пов’язана з ОУН (М).

1927, травень – заснування Товариства колишніх вояків армії УНР, що його очолив генерал-хорунжий О.Удовиченко. З часу свого постання вона налічувала десятки регіональних філій. У 1935 році товариство мало 9 філій (Крезо, Оден-ле-Піш, Альгранж-Кнютанж, Ліон, Шалет, Гренобль, Паризька група, Шанхай та Цзян-Дзюй) та одну корпорацію Лицарів