У Давній Русі лікарська діяльність як особлива професія відома принаймні з Х ст. У збірнику законоположень «Руська правда» (XI ст.) згадується про винагороду лікареві за його працю, а знайдений у Кирило-Білозерському монастирі рукопис XV ст. свідчить про знайомство тогочасних медиків з працями Гіппократа та його етичними поглядами [4].

У середньовічних університетах медичне знання завжди спиралося на філософські засади. Так було і в перших вищих навчальних закладах України, де починаючи з XV ст. у місті Замосте, поблизу Львова, виникла перша вітчизняна школа лікарів. Прославилася своїми етичними курсами і Києво-Могилянська академія [5]. Відродження і наступні епохи, спираючись на вироблені гуманістичні цінності, роблять зв'язок філософії і медицини більш дієвим, закріплюючи ці цінності у вимогах фахової етики. Варто особливо виділити вагомий внесок у розвиток вітчизняної медичної етики хірурга М. І. Пирогова, який ще в ХІХ ст. розробив моральний кодекс медичної сестри і першим поставив питання про взаємодію лікаря з медичною адміністрацією [6].

Нам можна пишатися національними традиціями, що склалися в рамках київської школи терапевтів кінця XIX — початку ХХ ст. [7], для якої була характерна висока вимогливість щодо питань етики. Особистість лікаря набувала особливого значення не тільки в плані передачі учням спеціальних знань і досвіду, а й для формування у них необхідних моральних принципів. У своїх університетських лекціях тогочасні професори звичайно аналізували і власні лікарські помилки, що вважалося справою не тільки совісті, а й фахової честі.

2.1 Біотехнологія сучасності

Певною мірою у переклику поколінь спостерігається діалектичний синтез, відбувається повернення до начебто старого, до витоків: у системі вищої освіти України сьогодні назріло і обговорюється питання про введення до навчального процесу самостійних курсів з біоетики і близьких до неї спецкурсів.

Для нашого дослідження скористаємося відомим філософсько-методологічним прийомом, який давав раніше чудові результати. Пригадаймо, що колись Ф. Бекон, аналізуючи проблему пошуку адекватного методу науки, спирався на авторитет Арістотеля та його «Органон». Він протиставив йому свій «Новий Органон», що відповідав реаліям уже іншої доби. А Е. Фромм, починаючи філософський аналіз проблем кохання, вже у назві показав різницю між «Любовним мистецтвом» Овідія як «механікою», або, сучасною мовою, просто сексом, і «Мистецтвом любити» — любов'ю як предметом філософських розмірковувань. Так і ми спробуємо «помістити» проблему клонування у «силове поле» філософії і піддати її філософській рефлексії.

Питання, пов'язані з клонуванням живих організмів, і людини зокрема, тобто відтворенням у клонах абсолютно точного генома батьківського організму, викликали величезний суспільний резонанс в усьому світі. В соціумі триває напружений діалог з приводу клонування і ставлення до нього. Прихильники та опоненти виступають досить активно. Відстоюючи свої позиції, вони аргументують, переконують, доводять. Причому, якщо вчені, фахівці в цій галузі вбачають в тій же овечці Доллі втілення успіху науки у розв'язанні найскладніших проблем біомедицини (таких, наприклад, як пошук органів для пересадки тощо), то представники багатьох громадських організацій, релігійні діячі часто займають різко негативну або консервативну позицію.

Безпрецедентною є не тільки сама проблема — клонування і ставлення до нього, тобто зміст питання, а й форма її суспільного сприйняття з використанням новітніх досягнень науки і техніки. Проблема клонування людини активно обговорюється на радіо, телебаченні, на сторінках друкованих видань. Громадська думка навколо неї створюється, зокрема, за допомогою опитування, інтерв'ю з відомими в країні людьми — успішними політиками, бізнесменами, кумирами естради, спорту, кіно і т.д. На тенденційне запитання: «Чи згодні Ви клонувати себе?» переважна більшість респондентів відповіла негативно [8].

Воістину планетарного масштабу набуло обговорення цієї теми завдяки Інтернету, причому кожен користувач комп'ютера може відчути свою причетність до того, що відбувається. У дискусію втягнені мільйони людей, які розуміють, що це відкриття може так чи інакше вплинути на їхні долі або життя їхніх близьких уже в недалекому майбутньому, — можливо, когось врятувати або дати шанс на порятунок, а можливо, згодом призвести до ще тяжчих страждань внаслідок якихось соціальних колізій.

Мабуть, бум громадської думки навколо питань клонування порівнянний хіба що з початком екологічного буму, викликаного наочними і жорстокими наслідками глобальної екологічної кризи, яка почалася у 50—60-і роки. Тут простежується аналогія не тільки в плані емоційного сплеску.

3.Біотехнологія та соціологія

Закономірно і те, що будь-яка соціально значуща проблема спочатку переживається на рівні індивідуальної свідомості і тільки згодом усвідомлюється, піднімається на рівень теоретичного осмислення — ідеології, теорії, філософії. Так було завжди. Нині теж багато виступів, які є скоріш емоційними, ніж раціональними. В них — острах, нерозуміння, занепокоєння перед небезпекою, що їх приховують новітні досягнення науки. Тут часто превалює інстинктивне бажання вберегтися від можливих негативних наслідків їхньої реалізації, складне біосоціальне почуття самозахисту виду Homo sapiens.

Алармізм (сигнал тривоги, небезпеки) як перше емоційне переживання проблеми є скоріш рефлексом самозбереження. Приміром, знаючи про біль від опіку, ми відсмикуємо руку від вогню. Так і тепер — на рівні підсвідомої сигнальної системи спрацьовує здоровий консерватизм. Глибинна природа страху — побоювання втратити самого себе, своє справжнє існування. Тому варто розрізняти побоювання чогось, наприклад життєвих невдач, усіляких негараздів, і глибший, екзистенціальний страх, зумовлений не тільки смертністю людини, а й її свободою. Людина вільна в тому сенсі, що вона обирає свій життєвий шлях, приймає те або інше рішення, займає ту або іншу моральну позицію.

Розбіжності існують, мабуть, лише в засобах пробудження масової свідомості. На Заході вчені-екологи зумисно надавали своїм науковим розробкам яскраве емоційне і публіцистичне