Чимало подібних прикладів знайдемо на сторінках українських видань на чужині. Серед них і журнал "Блазень", який одразу вражав свідомою прихованістю й зумисною загадковістю. Авторам куплетів, фейлетонів, "новітнього фольклору", "енцикльопедичних довідок", хроніки БЛАПТА (Блазенської поштово-телеграфної агенції), оголошень вдалося вжитися у відповідні образи: М.Поперека, Пущадла, Панька Кабиці, Той-Самого, Підманила, В.Римоклея. Вважаючи появу "блазенства" фактом досконалим, хоч і не для всіх приємним, творці журналу вказували на свою непогрішну мудрість: "Не збираємося одбивати хліб насущний, як не заздримо на лаври "народних трибунів", "признаних авторитетів", "законних репрезентантів" і прочих-інших демагогусів - хай собі, кожен по-своєму, дуріють... З нас вистачить із подостатком, щоби вчасно смикнути за поли кожного з них, котрий очевисто забрешеться..."[20].

1 квітня 1947 р. "на чужині" вийшло перше й останнє число "одноднівки гіркого сміху" під назвою "Люшня". Пояснюючи дотепну назву, її творці обіграли свій вибір так: "Люшня - частина воза, якою при нагоді можна проїхатись по голові сусіда. Отже засіб брутальної аргументації при вирішуванні спорів у примітивів", тож журнал створювався саме для того, аби отверезити розпалених "наших запроторених земляків". Тут і лірика Прокопа Окопа, й етюди Євгена Череваня, Пилипа Колючки, Гіякинта Вишиваного, оповідання Іринея Відьми, фейлетон "Хожденіє Марка Неповторного" (із підзаголовком "Політвиховання") Данила Тихого, й численні карикатури свідчили про наміри редакції розбурхати "плюсполітичне", "плюспатріотичне", "плюсреволюційне" таборове середовище, щоб воно придивилося до свого обличчя, зауважило негативні зміни чи похибки. Небезпідставно "Люшня" відзначала: "... Невже всі ми, позбавлені вітчизни ізгої, у таборах на ласкавому хлібі, цьковані на приватках авслендри, непевні завтра діпісти, словом, громада у стані найгрізнішої небезпеки, - а все ж одночасно і притаєна єдина надія нашого многострадального народу на рідних землях - не примітиви, коли в нас є те, що власне, на жаль, є: 9 партій, два уряди, близько 40 міністрів, східняки й галичани, православні й уніяти або католики й схизматики, новоспечені таборові аристократи й плебеї і т.д., і т.д. Хіба ж можна тут кого переконати небрутальним аргументом?"[21].

Загалом усі ці політичні, державні, національні й духовні "болячки" постійно знаходилися під прицілом всієї таборової преси - видань інформаційних, літературно-мистецьких, партійних, освітніх, студентських, релігійних тощо. Але головну критичну роль виконувала, безумовно, сатирично-гумористична преса, чиє жало завжди знаходило необхідні факти, деталі, прояви, вислови, гідні загальнотаборової розмови, осуду чи кпину.

Так, двотижневик сатири, карикатури і гумору "Комар / Їжак" (Мюнхен, 1947 - 1949) попереджав, що "Сміх - це здоров'я", а тому для переконання в цій великій життєвій істині варто було передплатити і прочитати саме цей журнал. Водночас редакція наголошувала: "На рідних землях порівнювали моє жало до операційного лянцета хірурга. І зовсім правильно, бо причинитися, в міру моїх скромних сил, до оздоровлення нашого національного організму - це ж було, є і буде моє єдине завдання. Нехай же буде потіхою для противників (і втіхою для прихильників) те, що навіть найбільш болючі операції я переводитиму на весело..."[22].

Витриманий у різних кольорах, завжди вдатний до неповторних шаржів і гострих ілюстрацій, неперевершений у політичній критиці, журнал "Комар / Їжак" часто пропонував окремі сторінки і розвороти ("Карикатури з літератури", "Великий єгипетсько-халдейський сонник", "З редакційного коша", "Одвертий лист до Когось і до Нікого" ("що має дрібку доброї волі і капку нормального глузду") Данила Тихого, "Небесний скринінг" Гаркуна Ідовитого, "дуже сумні гуморески", рецензії "Шерехи історії"), а також комунікати, побажання, листування, матеріали до "історії і психології холуїзму", народну оперету "Наталка-Полтавка" ("доробив І.Котляревському Ярема Галайда"), анекдоти, аргументи, надзвичайні вісті, спростування, вірші і т.д.

У четвертому номері за 1947 р. "Комар / Їжак" подав досить повчальний "літературний спектакль режисерії Яреми Галайди" під назвою "Театр Скомороха", змалювавши виразно гротескними барвами загальну еміграційну ситуацію, взявши на допомогу гірку правду, "потік здорової сатири й соняшного гумору", каламбури, пародії і пасквілі "в стилю славнозвісного "на городі бузина, а в Києві дядько..." тощо. Режисер попереджав: "Декорації ставимо примітивні, як наше емігрантське життя. Вікна відчиняємо, щоб дихати повітрям Європи і стояти якнайдальше від попечених голів, регіональних креатур і національної загумінковости. Але ми також за "геть з Європою", тією, що смердить. Ми за - українську органічну Європу! Попереджаємо: каміння, що його різні патріоти кидатимуть на нашу сцену - пропаде в порожнечі, розкладене ураном нашої сатири на кумедні і жалюгідні атоми нічогости каменолюбивих хуліганів. Це каміння бумерангом повернеться і впаде на їхні голови. Спектакль, що походить від слова "спекти", розпочинається без суфлера. Спечемо все власними силами, бо з суфлерами - в політиці і в неполітиці - ми ніколи далеко не заходили"[23].

Не тільки політичні партії, громадські (КУК, ЦПУЕ, СУМ, СУПЕ, СХС, УНО, ЦЕСУС, ЛУПВ, ОУЖ[24] тощо) та літературно-мистецькі й журналістські організації (МУР, УСОМ, СУЖ, НДОУЖ[25], театральна студія Й.Гірняка), а й окремі часописи ("Українські вісті", "Наше життя",