Уважно аналізуючи ці визначення, приходиш до висновку, що це не є дефініції, які суперечать одна одній, вони лише доповню-ють одна одну; кожне з визначень охоплює певний бік явища, даючи більш глибоке осягнення комунікації. Як зауважує україн-ський дослідник комунікації Г. Г. Почепцов, не варто переймати-ся тим, що існує сотня дефініцій [Почепцов Г. Г., 1999, 18]. Навіть той факт, що під комунікацією здавна розуміють ще й за-со-би транспорту, фізичного зв’язку (пошта, телефон, віз, коні, човен, потяг, річка, канал, море, каналізація тощо), зовсім не оз-на-чає, що фізичні й знакові комунікації — абсолютно різні терміни. Ідея зв’язку в спілкуванні є домінуючою, і це дало під-стави так широко вживати термін комунікація — на позначення засобів зв’язку взагалі. Цікавий випадок трапився у 1935 році з американським критиком і філософом К. Бурке, який написав книжку під назвою “Treatise on Communication”. Видавець зму-сив автора змінити назву, оскільки побоювався, що читачі сприй-муть це як розвідку про пошту чи телефон. А була то книга про порозуміння між людьми [Goban-Klas, 41].

Чи не визначення американського ученого Cooley’я, зроблене ним у 1909 році у книзі “Social Organization”, вплинуло на розу-міння комунікації як засобу зв’язку? Під комунікацією ми розу-мі-ємо такий механізм, завдяки якому людські стосунки можуть існувати й розвиватися, тобто будь-які символи розуму, разом із засобами передачі їх у просторі і часі. Охоплює цей механізм ви-раз обличчя, поставу і жестикуляцію, тон голосу, слова, письмо, друк, залізничні колії, телеграф, телефон чи щось ще, що може покоряти простір і час (цит. за [Goban-Klas, 45]).

Як підсумок, можемо сказати, що явище не залежить від дефініції, воно існує саме по собі. “Ми можемо продовжити спи-сок цих визначень, але чітко маємо усвідомити, що визначення самі по собі мають тільки те значення, що вони відповідають тій чи іншій моделі комунікації, що її хоче захищати, вивчати, впро-ваджувати дослідник” [Почепцов Г. Г., 1999, 19]. Власне, кожне визначення (чи кожна дефініція) є концептуальною теоретичною моделлю явища, що вивчається. До речі, на лекціях з багатьох дис-циплін ви можете почути кілька різних визначень того чи іншого явища. Не поспішайте обурюватися. Лектор запропонує вам роз-гля-нути явище, що вивчається, під кутом зору своєї дисципліни, на-приклад під кутом зору психології масової комунікації, соціоло-гїї масової комунікації тощо. Кожна окрема дисципліна так чи інакше актуалізує певний бік явища, що вивчається, і через призму окремої дисципліни буде дана дефініція. Треба вміти лишень сти-ку-вати різні визначення, вміти об’єднувати різні наукові погляди на одне й те саме явище. Загрозливим у теоретичних, модельних побудовах є звуження терміна, зведення в абсолют одного якогось певного боку явища і нехтування іншими його складниками.

Ми з вами, як дослідники, представимо, так би мовити, свою мо-дель комуні-кації, виразимо концептуально своє уявлення про спіл-ку-вання. При цьому скори-стаємося вже існуючими, наведени-ми вище визначеннями й об’єднаємо їх в одне ціле. Це вигідно ро-бити через те, що кожне з цих визначень відображає комуні-кацію в окремому ракурсі, а в сукупності вони відтворюють більш-менш цілісно явище комунікації у сучасному суспільстві.

Комунікація (спілкування, рос. общение, англ. communica-tion) —

це зумовлений ситуацією й соціально-психологічними особ-ли-во-стями ко-му-ні-каторів процес встановлення і підтримання контактів між членами пев-ної соціальної групи чи суспіль-ства в цілому на основі духовного, професій-ного або іншого єднання учасників комунікації,

який відбувається у вигляді взаємопов’язаних інтелекту-аль-но-ми-сли--тель-них та емоційно-вольових актів, опо-серед--ко-ваних мовою й дискретних у часі й просторі,— тобто у вигляді актів мовлення, актів паралінгвістичного характеру й психо-фі-зіо--ло-гіч-ного впливу, актів сприй-ман-ня та розуміння і т. п.,

що пов’язані з процесами збору фактів, їх зберігання, аналі-зу, переробки, оформлення, висловлення та при потребі поши-рен-ня, сприймання і розуміння,

відбуваються з використан-ням або без нього різних знако-вих систем, зображень, звуків (письмо, жести, міміка та ін.), за-со-бів комунікації (газети, жур-нали, аудіовізуальні про-гра-ми й т. п.), засобів зв’язку (теле-фон, теле-граф, транспорт тощо)

і результатом яких є конкретна інтелектуально-мислитель-на й емоційно-вольова пове-дінка співбесідника, конкретні ре-зультати його діяльності, прийняті ним рішення, що задоволь-няють членів певної соціальної групи або суспільства в ці-лому.

Основним у цьому визначенні є розуміння комунікації як про-цесу, що виконує об’єднувальну функцію і не є тотож---ним мовлен-ню. Звичайно, найприроднішими операціями, в яких відбувається спілкування, є мовні операції, або мовлення. Спілкування і мов-лен-ня ототож-нювати не можна. Мовлення — це форма спілкуван-ня, до того ж не єдина. Скажімо, такі психофізіологічні форми впливу на співбесідника, як навіювання, поведінкові акти (певне демонстрування тіла, використання жестів), які можуть супрово-джуватися й не супроводжуватися мовними актами, теж є форма-ми комунікації й спрямовані на залучення учасника комунікації до свого гурту, колективу, до виконання ним певних фізичних або ін-те-лек-туальних дій, необхід-них тому, хто ініціює комунікацію, або виражає інтереси тих, хто зацікавлений у цій комунікації, тоб-то у підпорядкуванні особи своїй спільноті. До речі, не у всіх комуні-ка-тивних ситуаціях слово є дієвим, іноді погляд більше важить, ніж слово, і треба вміти добре орієнтуватися в ситуації й обирати оптимальну форму спілкування.

З визначення ви вже можете зрозуміти, наскільки важливим у суспільстві є той процес, який ви маєте професійно опанувати і який повинен стати для вас роботою. З першої ж лекції ви по-винні зрозуміти принаймні такі речі: