Протягом 1995—1999 років Національною радою України з пи-тань телебачення й радіомовлення видано ліцензії 791 телераді-о-організації. З них 73 організації телерадіомовні (67 ефірних, 2 ефір-но-кабельні, 4 ефірно-проводові), 346 — телемовні (258 ефірних, 76 кабельних, 8 ефірно-кабельних, 4 супутникові), 372 — ра-діо-мовні (113 ефірних, 255 проводових, 4 ефірно-проводові) У тому числі видано 78 ліцензій 28 державним телерадіоорганізаціям, з яких 24 телерадіомовні, 2 телемовні, 2 радіомовні.

Розвиток інформаційної індустрії, як бачимо, відбувається в усіх сферах інформаційного виробництва, які можна назвати галузями. Галузі інформацій-ного вироб-ни-цтва: преса, аудіовізуальна галузь (телебачення, радіомов-лення), книговидання, електронна галузь, га-лузь ін-формаційного забезпе-чення.

Серед названих галузей особливої уваги заслуговує новітня сфе-ра інформаційного виробництва -— електронна галузь. Виготов-лення електронних видань, що поширюються, зокрема, через мере-жу Internet, є технологічно особливим процесом, який поєднує в собі видавничі й комп’ютерні технології. Окрім того, під упливом комп’ютерної технології модернізується структура видання, процес користування ним. Можливо, змінюється сама ідеологія ви-дан-ня як виокремленого в інформаційному просторі носія інфор-мації. Елек-трон-не видання як частинка загальної інформаційної системи вхо-дить у неї не тільки ідеологічно, а й фізично; воно існує в тому ж віртуальному світі, що й інші електронні видання, і пов’язане з ни-ми на основі різних, зокрема, гіпертекстових зв’язків. Через це пе-ре-хід від видання до видання може здійснюватися на основі про-грамно й фізично змодельованих структурних зв’язків, які творять єдину глобальну інформаційну систему — паралельний соціальній ре-альності інформаційний світ, який поступово стає частиною цієї соціальної реальності.

Окремо необхідно сказати і про галузь інформаційного забез-пе-чення. Поряд з виготовленням ЗМК існує спеціальна сфера збору, об-робки, аналізу, збереження, виготовлення й поширення інфор-ма-ції, яку використовують виробники ЗМК. Справою інформаційного забезпечення займаються інформаційні агентства, прес-служби, спе-ціальні служби, які є виробниками інформації.

До виробників ЗМК відносяться журналісти, письменники, пра-ців-ники друкарень, редакцій, видавництв, студій тощо. Серед ви-робників ЗМК можна виділити виробники-організа-ції: редакції, ви-дав-ництва, студії, агенції, бюро, а також професійні групи вироб-ників ЗМК: клуби, спілки, асоціації.

Існують міжнародні урядові й неурядові асоціації, спілки вироб-ників ЗМК та інформації: Європейська телерадіомовна спілка (EBU), Асоціація комерційного телебачення (ACT), Спілка асоціа-ції редакторів газет (CAEJ), Європейська асоціація рекламних агентств (EAAA), Європейський рекламний тріумвірат (EAT — Euro-pean Advertising Trepartite), Всесвітня асоціація християнської комунікації, Міжнародна католицька спілка преси, Міжнародна ко-мунікаційна асоціація, Міжнародна організація журналістів (МОЖ), Міжнародна федерація журналістів (МФЖ), Федерація араб-ських журналістів (ФАЖ), Конфедерація азіатських журналістів (КАЖ) то-що (за даними [Зернецька О. В., 11-—12]).

Інформаційна індустрія має свої органи управління. Органи уп-рав-ління інформаційною індустрією в Україні: Державний комітет ін-фор-ма-ційної політики, телебачення та радіомовлення України (Держ-ком-ін-форм), Національна рада України з питань телебачення та радіо-мовлення, Комітет у справах свободи слова та інформації ВР Ук-раїни, місцеві управління у справах преси та інформації, сектор моніто-рин-гу розвитку культури і духовності секретаріату Кабінету Міністрів України. Про ці органи управління та виробників ЗМК мож--на прочитати у виданні Хто є хто в українських мас-медіа.— К.: “К.І.С.”, 1999.— 541 с.

У системі інформаційної індустрії існують заклади або центри підготовки і перепідготовки та під-вищення кваліфікації виробників ЗМК. До таких центрів відноситься й Інститут журналістики Київ-ського націо-наль-ного університету ім. Тараса Шевченка, який є головним науково-ме-то-дичним центром підготовки журналістів в Україні. На базі Ін-сти-туту журналістики діють науково-методична ко-мі-сія з журна-лі-стики при Міністерстві освіти та науки, спеціа-лізована рада для за-хисту кандидатських і докторських дисертацій, секція фахової ради з гу-ма-нітарних та соціальних дисциплін, яка займається ліцензуван-ням й акредитацією спеціальностей напрямку “журналістика” і т. д.

Сьогодні в Україні більше 15 факультетів і відділень журналі-сти-ки. Серед них варто назвати факультет журналістики Львівського уні----вер-ситету, факультет видавничої справи та редагування Україн-ської академії друкарства.

У 2000 році при Інституті журналістики створено Центр перепід-готовки та підвищення кваліфікації журналістських кадрів Київсь-ко-го національного університету ім. Тараса Шевченка на виконання до-ру-чення прем’єр-міністра України.

Інформаційна індустрія України й сфера масової комунікації в ці-ло-му не може існувати без науки. Науково-дослідні заклади й центри в інфор-маційно-комунікативній сфері покликані вести моніторинг за ЗМК, їх функціонуванням, аналізувати масовокомунікаційні процеси тощо. В Україні основним науковим центром вивчення ЗМК та ма-со--вої комунікації є Інститут журналістики. В Інституті сім кафедр (ви-давничої справи та редагування, періодичної преси, організації ма-со-во-інформаційної діяльності, міжнародної журналістики, телеба-чення та радіомовлення, мови та стилістики, історії літератури та жур-налістики), які безпосередньо й ведуть наукову діяльність. Се-ред українських науково-дослідних закладів, що займаються, зок-рема, й питаннями виробництва ЗМК, можна назвати Український науково-дослідний інститут спеціальних видів друку. Дослідження у сфері друку і книговидання активно проводить Українська ака-демія дру-карства.

Дослідження ЗМК є частиною загального питання вивчення ма-сової кому-ніка-ції. Історія дослідження масової комунікації, як зау-ва-жує О. В. Зернецька [Зерне-ць-ка О. В., 19 і далі], має кілька етапів. Пер-ший етап — від початку ХХ ст. до кін-ця 30-х років — це етап зародження інтересу до явища масової комунікації. Дру-гий етап — 40-ві—початок 60-х років — період “легалізації” предмета дослі-джень, створення теорії масової комунікації. Третій етап