Але вдало розпочата і перспективна газетна кампанія раптово і без особливих причин почала “згасати”. Вже у вересні того ж 1932 року все зійшло нанівець: за місяць газета лише один раз звернулася до спільної резолюції своїх же засновників. Це є також прикладом невиконання прийнятої у червні 1931 року спільної постанови Центральної контрольної комісії ВКП(б) та колегії НК робітничо-селянської інспекції СРСР “О совместной работе ударников печати и актива КК-РКИ”. Однак матеріалів, підготовлених “ударниками печати” з зазначених проблем, на сторінках газети немає, нема й відповідної рубрики.

Цей приклад свідчить або про відсутність систематичної роботи редакції над темою, або про брак партійної дисципліни або, скоріше, про наявність певного протиріччя між центральними й місцевими інтересами у цій справі: обласній газеті з її невеликими обсягами й обмеженими, у порівнянні з “Правдою”, можливостями доручали інші, більш важливі завдання з довгої низки партійних настанов, що були більше термінові, як на думку місцевих керівників.

На цей час остаточно склалася структура партійно-радянської преси як в цілому в СРСР, так і в Україні. Кожен партійний комітет, від районного й вище, і навіть на крупних промислових підприємствах з кількістю працюючих понад 2000 осіб - розгорнув власні газети. Відповідали духові епохи їхні назви: “Більшовицький штурм”, “Ленінське слово”, “Сталінська перемога”, ”Колгоспне життя”. В обласних центрах до географічної назви додавалося слово “правда”, і такі газети були переважно російськомовними. Так були засновані “Киевская правда”, “Днепровская правда”, тощо.

Зміцніла й набула значного досвіду й суспільної ваги типова газета того часу - “Луганская правда”.

На протязі десятиліть вона була однією з найбільших та найавторитетніших обласних видань УРСР. Навіть в масштабах Радянського Союзу вона посідала помітне місце, про що свідчать всесоюзні нагороди. В 1967 р. газету було нагороджено орденом Трудового Червоного прапора, в 1977 р. газеті було вручено найвищу нагороду - Почесну грамоту Президії Верховної Ради СРСР.

Яскраві зразки публіцистики залишила на сторінках газети участь у стаханівскому русі або шефство над великими новобудовами (на Донбасі було 33 так звані комсомольські шахти, в будівництві яких брала участь молодь, а на центральні органи комсомолу було покладено велику частку відповідальності за хід їх спорудження, стан справ у соціальній сфері та в ідеологічному забезпеченні). Одна з великих акцій “Луганской правды” - “луганська година”, що переросла згодом в “українську годину” (робітники брали на себе зобов”язання семигодинну норму виконувати за 6 годин, а сьому працювати “на п”ятирічку”). Було створено виїзні редакції “ЛП” на шахтах. Ця ефективна форма роботи жила дуже довго. Участь у виїзних бригадах, в структурах так званого “народного контролю”, де вимагалося широке висвітлення виявлених недоліків - усе це віддзеркалювало постійне прагнення журналістів зміцнити звязки газети з життям.

З іншого боку - в підшивках газети видно повне підпорядкування “лінії партії” в усьому, що стосувалося тематики матеріалів, підходів, оцінок, навіть “географії” виступів газети.

Виконуючи вимоги центральних органів, до початку 1930-х років усі районні та міські комітети партії заснували власні друковані видання. Цікаво, що, попри надзвичайну централізацію управління в усіх сферах життя в тоталітарному суспільстві та підпорядкування низів верхам - місцеві газети не підчинялися обласним газетам. Але вони були певною мірою підлеглі обкому партії, зокрема, відділу пропаганди, сектору преси - хоча їх засновниками були районні, міські комітети партії. Щороку в кінці грудня редакції звітували за заведеними формами про основні результати своєї роботи саме перед вищестоячими партійними комітетами, а перед засновниками звітували раз на два-три а то й більше роки на засіданнях бюро, пленумах тощо.

В чому сенс такої подвійної вертикалі управління?

По-перше, керівні кадри всіх низових редакцій остаточно затверджував обком партії після подання низового комітету;

По-друге, саме обкоми партії через обласні управління у справах поліграфії, видавництв та книжкової торгівлі (відділ облвиконкому) забезпечував усі видання всім необхідним: послугами поліграфістів, папером тощо.

По-третє, обласний комітет мав верховенство в рішенні всіх питань: якщо районні засновники квапилися з вирішенням якихось місцевих проблем, то вказівки низовим газетам давав обласний комітет партії.

Нарешті, по-четверте, звіт редакцій був у певному розумінні частиною річного звіту засновника - наскільки вміло й плідно керували у міськкомі чи райкомі партії своєю газетою? А це, вважалося, обєктивно й всебічно міг зробити тільки вищий за ієрархією партійний комитет.

У річних звітах, як чільні, вказувалися такі параметри:

- кількість позаштатних авторів (тобто робсількорів у термінах 1920-1930-х років),

- кількість критичних виступів, у тому числі рейдів як найбільш масових та бойових жанрів,

- кількість отриманих та, окремо, опублікованих відгуків на критичні виступи газети, причому розбіжність не мала перевищувати 5-10 процентів.

Заформалізованість та негнучкість звітів у цьому пункті була видна найбільше, адже на один критичний виступ могло надійти і кілька відгуків, і всі вони могли бути опубліковані в різних номерах газети, тобто при нормально організованій роботі редакцій кількість відгуків мала перевищувати кількість власне первинних публікацій. Але порядок, що склався, вимагав цього не допускати.

Цікаво, що фінансові й інші звіти щодо господарчої діяльності редакцій обкоми та ЦК партії не розглядали, перепоручивши цю “неполітичну” справу відповідним видавничим відділам виконавчих комітетів. Вони називалися по-різному, але врешті затвердилася довга, зате змістовна назва: управління у справах поліграфії, видавництв та книжкової торгівлі - облполіграфвидави, які вже, по своїй окремій вертикалі, були підзвітні обкомам та ЦК.

Словом, це був зразок авторитарної моделі преси, керованої з єдиного центру, з всесоюзного ЦК, рішення якого конкретизували та реалізовували