Махаяна («велика колісниця") вказує широкий шлях спасіння. Досягти нірвани, за цим ученням, може не тільки монах, але й мирянин. Крім того, послідовник махая-ни повинен передусім дбати не про своє спасіння, а про спасіння інших. Тому вели-кого значення махаяна надає прозелітичній діяльності. Будда в цьому вченні вже не лю-дина, а бог, причому замість одного Будди з'являється декілька будд. Гаутама — лише один із будд — будда Шак'ямуні. Існують й інші — будда Амітаба (володар раю). Ади-будда (творець світу), будда Майтрейя (буд-да майбутнього) тощо. Великою пошаною користуються й бодхісатви — особи, які за-служили перехід до нірвани, але вирішили залишитись на землі заради спасіння інших людей. У махаяні з'являються також суд-ження про рай та пекло, які відсутні в ран-ньому буддизмі.

Культ у махаяні складніший, ніж у хінаяні, ритуал більш пишний, характерні по-клоніння великій кількості будд і бодхісатв, проголошення різних молитов та заклинань.

У III ст. до н. е. буддизм у формі маха-яни поширився в Непалі. В Китаї буддизм розвинувся в його північній формі (махаяна) у І ст. до н.е. — І ст. н.е. Процес його утвердження і розвитку тут був склад-ним і тривалим. Ще впродовж багатьох століть і завдяки ве-ликим зусиллям проповідників і перекладачів текстів вироб-лялись і входили до вжитку китайські еквіваленти індо-буддистських понять і термінів. Багато понять у буддизмі з його сприйняттям життя як страждання і зла вступало в супереч-ність з поширеними в Китаї конфуціанськими нормами і принципами поведінки. Тільки сприяння даосизму, що фор-мувався паралельно, допомогло буддистам утвердитись на китайській землі. Тому не дивно, що перші буддистські гро-мади сприймались у Китаї як одна з течій даосизму.

Першими прибічниками буддизму були купці, які при-ходили до Китаю Великим шовковим шляхом. За перека-зом, перші буддистські сутри були привезені в Лоян, сто-лицю імперії Пізня Хань, за часів царювання імператора Мінді (58-76 pp.). Засновником буддистської традиції в Китаї вважається парфянський монах Ань Шигао, який прибув до Лояну в 143 році. Проте прихильність правля-чої верхівки буддизм завоював лише в IV столітті. Найбільший внесок у розвиток цієї релігії в Китаї вніс мо-нах Даоань (312-385 pp.), який, крім коментаторської та місіонерської діяльності, створив зразковий монастир-ський устав, ввів культ Будди Майтреї, з приходом якого багато поколінь китайських буддистів зв'язувало свої надії на краще майбутнє. Другим після Даоаня авторитетом ки-тайських буддистів був Хуейюань (334-417 pp.). Заснова-ний ним монастир Дуньлиньсі в провінції Цзянсі був дуже впливовим, збирав найкращих людей країни. Він ввів культ будди Заходу — Амітаби, покровителя «Західного раю», «Чистої землі» (Цзінту), чим був покладений початок китайському, а потім і японському амідизму.

У VI ст. буддизм у Китаї став пануючою ідеологічною течією, фактично здобувши статус державної релігії. Од-нак він не витіснив традиційні китайські вчення — кон-фуціанство та даосизм, а разом з ними становив синкре-тичний комплекс «трьох релігій» (Сань Цзяо), де кожне вчення, так би мовити, доповнювало одне одне.

На основі синтезу ідей та уявлень, взятих з філософських глибин буддизму, з традиційною китайською думкою виникла в Китаї течія чань-буддизм (яп. дзен). Назва «чань» походить від синкретичного «дхіана» (зосередження, медитація). Сутри дхіани були перекладені китайською мовою ще Даоанем.

Пізніше вони стали широко відомі в китайських буддистських монастирях. Чань-буддизм виник у Китаї на початку VI ст., після того, як туди переселився з Індії відомий патріарх індійського буддизму Бодхідхарма. На питання відомого за-ступника буддизму імператора У-ді з династії Лян, який прийняв його, як будуть оцінені його заслуги (будівництво монастирів та храмів, копіювання сутр, надання буддистам пільг тощо), Бодхідхарма відповів, що вся ця діяльність нічо-го не коштуватиме. Після цього патріарх залишив У-ді, віддалився з групою послідовників і поклав початок новій секті — чань. Вчення цієї секти закликає її послідовників частіше відмовлятися від зовнішнього світу, концентрувати свої думки та почуття на чомусь одному, зосереджуватись і заглиблюватись у безкраї глибини існуючого і таємничого. Метою чань-буддизму було досягнення трансу в процесі ме-дитації, вважалось, шо саме в стані трансу людина може дійти до всіх прихованих глибин і знайти прозріння, істину, як це було з самим Гаутамою Шак'ямуні.

Впродовж тривалого періоду буддизм користувався за-ступництвом імператорського двору. Проте в 845 році імператор У-цзун став ініціатором суворих гонінь на буд-дизм, метою яких був підрив економічної самостійності сангхи та скорочення її чисельності. В середині IX ст. в ре-зультаті урядових репресій позиції сангхи були підірвані, а незабаром почався її повільний, але неухильний занепад. У 1911 році, після повалення монархії, з'явилися буддистські школи нового типу, різноманітні чернечі асоціації та світ-ські буддистські угруповання, проте єдина загальнокитайська організація буддистів створена не була.

У другій половині IV ст. з Китаю буддизм поширився на Корейський півострів, де в X-XIV ст. став державною релігією. Першою з трьох держав, що існували на той час на Корейському півострові, де став популярним буддизм, була Когурьо. В 372 році до двору вану Когурьо разом з послом китайського царства Рання Цинь прибув чернець Сундо, який привіз зображення Будди та буддистську літературу. Незабаром були створені й перші монастирі. В Пекче буд-дизм з'явився на 12 років пізніше, коли в 384 році туди при-був із Східної Цзінь чернець Маранатха. В третій державі, Силла, буддизм офіційно був прийнятий ваном Попхіном у 527 році. Після об'єднання держав (у 60-х роках VII ст. Сил-ла об'єднала