півострів) поширення буддизму йшло швидкими темпами, причому при домінуючому махаянистському напрямі. Формування основних шкіл при-падає на середину VII століття. Час найбільшого розвитку буддизму — період Корьо (X-XIV ст.). Нова династія інтенсив-но його підтримувала. Однак наприкінці цього періоду почали з'являтись ознаки втрати буддизмом його позицій. Чималу роль у боротьбі з ним зіграло конфуціан-ство, що з середини XIII ст. знову набрало сили. Правителі нової династії Лі, які при-йшли до влади в 1392 році, ставились до буддизму неприхильне. Наприкінці XV ст. будівництво монастирів було заборонене, а чисельність монахів значно обмежена. Наприкінці XIX ст. буддизм прийшов до повного занепаду. В період японського па-нування з'явились деякі стимули для його розвитку, але значення буддизму порівня-но з християнством було незначне. Після 1945 року в Північній Кореї буддизм був практично знищений, а на півдні він почав набувати популярності.
У VI ст. буддизм у формі махаяни з Ки-таю та Кореї завозиться до Японії. Вперше він був принесений в 552 році корейським проповідником з Пекче. Після перемоги роду Сога буддизм тут отримав офіційне визнання. Популярності буддизму сприяло прихильне ставлення до нього відомого діяча — принца Сьотоку (574-622 pp.). За імператора Сьому (правив 724-749 pp.) ця релігія була визнана державною. Згідно з офіційним декретом (731 р.), у кожній про-вінції було засновано монастир (кокубундзі), у всіх офіційних установах встанов-лювались вівтарі та зображення будд, а в столичному храмі Тодайдзі (місто Нара) бу-ла збудована 16-метрова статуя Будди (Вайрочана), золото для покриття якої зби-рали по всій Японії. Буддистських храмів були тисячі. В Японії знайшли свою другу батьківщину багато шкіл-сект буддизму.
Школа Кегон, що сформувалась і на-брала сили у VIII ст., перетворила столичний храм Тодайдзі, що їй належав, на центр, який претендував на об'єднання всіх релігійних напрямів, у тому числі й на зближення, синтез буддизму з синтоїзмом. Спираючись на принцип хондзі суйдзяку, сутність якого зводилась до того, що всі синтоїстські божества — це все ті ж будди в їх чергових переродженнях, школи японського буддизму (Сінгон, Тендай та інші) заклали основу рьобу синто (подвійний шлях духів), в рамках якого буддизм і синтоїзм повинні були злитись в єдине ціле. Цей рух мав певний успіх.
Особливий вклад у зближення буд-дизму та синтоїзму внесла школа Сінгон (санскр. «мантра»), шо поширилась в порівняно пізній час з Індії, її засновник Кукай (774-835 pp.) розвивав культ Буд-ди Вайрочана, що сприймався в рамках цього вчення як символ космічного Всесвіту. Безліч будд і бодхісатв і магічно-символічний зв'язок з ними, ба-гато містичних ритуалів секти Сінгон дозволили зблизити буддизм і синтоїзм.
З IX ст. роль політичної влади імпера-торів відійшла в минуле. Функції регента-правителя захопили представники аристо-кратичного дому Фудзівара. В період правління цих регентів вплив буддизму став ще більшим. Центр адміністративного керівництва перемістився до буддистських монастирів, тому буддистське духовенство зосередило в своїх руках велику владу. Послаблення клану Фудзівара стало помітним уже з X ст., а в 1192 році полко-водець з клану Мінамото на ім'я Йоритомо захопив владу в країні і проголосив себе сьогуном. Увесь період сьогунату, що три-вав упродовж століть, буддизм продовжу-вав бути основною опорою влади. Проте в ньому відбувались значні зміни. Відійшли в минуле влада імператора і централізовано-адміністративне управління з монас-тирів, характерне для періоду регентства.
На передній план вийшли князі та їх васа-ли — самураї. В ситуації, що змінилась, мо-дифікувався й буддизм. Навзамін старим школам прийшли нові, вплив яких зберігся в країні й зараз.
По-перше, це течія Дзьодо (кит. Цзінту — «Чиста земля», тобто амідизм) з культом Західного раю та його володаря будди Амітаби. Засновник її в Японії Хонен (1133-1212 pp.) вважав за необхідне спростити віровчення буддизму, зробити його більш доступним для простого наро-ду. Для цього він ввів взяту ним з китай-ського амідизму практику повторення од-ного лише слова «Аміда», яке нібито по-винне принести віруючому спасіння. Ана-логічно діяла і споріднена з нею школа Дзьодо сін, заснована Сінраном (1174-1208 pp.), шо пропагувала культ Амітаби. Фраза «Наму Аміда буцу» («О, будда Амітаба») перетворилась на магічне закли-нання, що повторювалось близько 70 тис. разів на добу.
По-друге, великої популярності в Японії набула течія Нітирен, названа ім'ям її засновника (1222-1282 pp.), який так само, як і Хонен, прагнув спростити й очистити буддизм. В основі поклоніння Нітирен уже не Амітаба, а сам великий Будда. І не потрібно було прагнути до Західного раю і невідомої «Чистої землі»: Будда був скрізь, в усьому, в тому числі в тобі самому. Рано чи пізно в будь-якому, навіть у найображенішому і пригніченому, він проявить себе.
По-третє, найбільш відомою (якщо не найпопулярнішою) новою течією японсько-го буддизму стало вчення дзен. Дзен-буддизм — це японська реакція на індо-буддизм і прояв японського національного ду-ху в буддизмі (як чань-буддизм у Китаї). Дзен занесений до Японії з Китаю на ру-бежі ХП-ХПІ ст. в обох його модифікаціях, у північній та південній. Однак найбільшого розвитку набула північна школа, самовідда-ний проповідник ідей якої Доген вніс деякі суттєві зміни в її принципи. Так, Доген, на відміну від китайської традиції південної гілки чань, поважав авторитет Будди, сутр та свого вчителя. Особливо підкреслюється невіддільність Будди від усього існуючого. Основною метою є досягнення єдності лю-дини з божеством. Прихильники дзен не приділяють значної уваги ні догматиці, ні ритуалам. Просвітлення, згідно з ученням дзен-буддизму, відбувається не шляхом складного процесу, а миттєво.
Перші буддистські