їх розповсюдження.

Середньовіччя

Починаючи розгляд середньовічної словесності і її вплив на еволюцію публіцистики, треба одразу окреслити специфічність історичного моменту, свого роду розвою світової культури. Панування релігійної ідеології зменшило діапазон публіцистичної творчості, дистанціювало вчену культуру кліриків від народної переважно усної культури. Майбутнім журналістам слід звернути увагу на залежність становлення масових комунікативних процесів від специфіки культури та картини світу у досліджуваний період.

Співвідношення народної (“фольклорної”) і офіційної (“вченої”) традиції є продовженям проблеми існування усної та писемної культури. Середньовіччя чітко протиставило два регістри культури: високу елітарну та побутову низьку. На думку А.Я.Гуревича “деление общества на невежественных illitterati, idiotae и грамотных, образованных людей отражало специфическую культурную ситуацию: книжная, письменная культура существовала в виде своего рода островков в море систем устной коммуникации и трансляции культурных ценностей” (1,с.161).

Реальність світу небесного в уяві середньовічної людини поєднувалася з побутовою життєвою практикою, зумовлюючи особливу сакральну та профанну змішаність, або ж просторову “неперервність” (термін Ле Гоффа) (2,с.155). У відповідності з ним формується і певна безперервність та лінійність божественного часу. На зміну постійно новому циклічному часу античності приходить тривалий, аграрний та церковний час середньовіччя, ознаками якого вчені вважають подієву ненасиченість, сувору підпорядкованість літургійним святам, залежність від економічних та соціальних структур. Ці епохальні подробиці дозволяють пояснити майже повну відсутність інформаційних інституцій: саме розуміння періодичності й точної фіксації часу – необхідних характеристик повідомлення – знаходилося в прямій залежності від соціальної ієрархії. Як і писемність, міра часу була власністю могутніх верхів. “Народна маса не володіла власним часом і була неспроможна навіть визначити його” (2, С.167).

Феодально замкнене господарство у середні віки звузило можливості громадських та культурних зв”язків, але не знищило потребу в інформаційному обміні, впровадженні нових типів комунікативних стосунків.

Дуалістична модель світосприйняття в середні віки змінила загальну картину світу, перевела мистецтво із зовнішнього простору у простір внутрішній. Не випадково найпоширенішим жанром стає агіографія та історичні хроніки. Слід звернути увагу , що саме хроніки та літописи за своїм призначенням близькі до сучасних газет, оскільки схожими засобами фіксували важливі поточні події, для більшої зацікавленості читачів описували фантастичні чутки і пригоди, суб”єктивно оцінювали своїх героїв.

Разом з тим зауважимо, що історіографічні пам”ятки були не єдиними факторами писемного поширення інформації. Якщо сага, літопис повертав читача до минулого, то конкретна сучасність, подробиці життя пересічних громадян відбилися в моралізаторських “прикладах” (exempla), в міській політичній пісні, в “покаянних книгах”, в інших неофіційних текстах, що створювалися на противагу феодальній пропаганді. Для декого створення таких текстів і їх поширення стали професією ( барди, мінезингери, скальди, трубадури, рапсоди, кобзарі, скоморохи, жонглери ).

Але в процесі соціалізації особистості, пристосуванні її до вимог колективу церква все ж таки відігравала головну роль. Проповідь і повчання дозволяли наблизити релігійний ідеал і життєву практику. Своєрідним кодексом такої поведінки були “покаянні книжки”, які містили переліки гріхів і покарання, що за них належали (докл.3). А.Я.Гуревич звертає увагу на масовий характер “покаянних книг”, справу з якими мали всі члени суспільства і тому вони, певною мірою, відтворювали головні риси морального життя середньовічного жителя. Пенітенціалії описували і народні забобони, магічні обряди, ворожіння, чаклунство. Ці марновірства, на думку дослідників, були фактами колективної свідомості і поведінки, а участь в масових діях (ритуалах, святах, жертвоприношеннях) сприяли усталеності цих колективів в аграрному суспільстві.

Родова потреба в колективі і в колективному абсолюті формувала структуру літературних дидактичних жанрів. Exempla (ХІІІст.) являли собою моралізаторську ілюстрацію проповіді. Складалися навіть збірки таких “прикладів”, методички для проповідників. Такі “картинки з життя” надавали повчанню переконливості , а історику - можливість зазирнути на “зворотій бік” існування середньовічної людини. У свою чергу, ці живі образи грішників, святих, демонів, апостолів, чортів відтворювали парадоксальну ситуацію причетності людини і до світу земного і до царства Божого (див. докл. 4).

Особливе місце в середньовічній публіцистиці займали полемічні трактати про авторитет світської та духовної влади. Суперечка про два мечі не обмежилася жанрами офіційної культури (памфлети Петра Красса, П”єра Дюбуа, юридичні трактати легістів, епістолярії релігійних діячів), але й виплеснулася на вулиці міст, набуваючи гарячих прихильників і серйозних опозиціонерів.

Питання інвеститури (інвестит – урочистий акт вручення каблучки та посоха князю церкви) обговорювались у церквах та школах, на площах та у замках. “Книжки про суперечку”, інвективи, папські булли, королівські листи набувають значного поширення, й опосередковані пісенною формою, набувають характеру масового повідомлення.

Що ж до усного розповсюдження інформації, то воно набувало різних форм відповідно до загального характеру середньовічного мислення. “Усна газета”, хоча і в зредукованій формі, пройшла через усе середньовіччя. К.П.Федченко вказує на існування у Франції “громадського гомеродрома”, до обов”язків якого входило щоденне оповіщення жителів про найважливіші міські новини (9, С.32). Великою популярністю користувалися також жонглери – “ходячі хроніки” свого часу (7. С.46). Цих головних носіїв поетичної творчості до появи у ХІІІ ст. міської поезії в Іспанії називали – хугларами, в Германії – шпільманами. До речі, інформаційні функції професії відбилися і на жанрових ознаках деяких форм поезії трубадурів. Так, тенсона виникла з діалогу двох жонглерів – “потішників”; сірвента своєю полемічною стилістикою нагадує середньовічні політичні дискусії.

Що ж стосується молитви та проповіді, то ці жанри стають головними формами релігійної усної комунікації. Загальнодоступність змісту, використання знайомих образів та порівнянь робить проповідь універсальною, близькою до народу.

Так, аналізуючи промови популярного німецького проповідника