Найгіршими виявилися три їхніх невміння:

- політичне: будувати стосунки з владою,

- професійне: робити якісний, конкурентоспроможний продукт,

- наукове: розібратися на теоретичному рівні в проблемах, які життя поставило перед ЗМІ, тобто невміння будувати стосунки з наукою.

Решта помилок випливала з цього, поглиблюючи кризові явища.

Саме тому у ході відвертих дискусій у рамках програми “Таціс”, що тривали для керівників ЗМІ СНД від грудня 1994 р., їх учасники дійшли єдиної думки, що саме підготовка журналістів є одним з центральних моментів при подоланні спадщини надмірно централізованої держави - так званих “людських ресурсів” або “human resources”.

Найпершою причиною було те, що багато редакторів і непоганих, досвідчених журналістів виявилися неспроможними вистояти й перемогти в цілком нових умовах - у боротьбі з кризою та у конкурентному протистоянні. “Демократична Україна” втратила тираж від близько півмільйона в середині 1980-х, коли вона виходила як “Радянська Україна”, республіканське офіційне видання Верховної Ради УРСР, до 12 тисяч примірників.

“Літературна Україна” протягом перебудови була володаркою дум національно-демократичної опозиції та зуміла підняти на цій хвилі тираж до 200 тисяч. Через два роки після відновлення незалежності, за яку вона так безстрашно билася, лишилася з 45 тисячами читачів, і процес її занепаду тривав. А серед заслуг цієї газети невідємним є те, що саме вона в числі дуже небагатьох видань в дні путчу “ГКЧП” виступила проти небезпеки комуністичного реваншу та навіть закликала до громадянської непокори в разі перемоги “путчистів”. Цей приклад показує, наскільки безжалісними виявилися ті ринкові відносини, до яких закликали демократи, націонали, всі антикомуністи колишнього радянського планового суспільства.

Натомість виникли та швидко завоювали ринок, особливо молодіжний, еротичні видання, яких цнотлива історія української преси взагалі не знала до цього. “Лель”, “Лель-ревю”, “Пан + пані” та подібні, по-перше, нездатні конкурувати в цьому сегменті ринку з шикарними французькими та американськими виданнями, а по-друге, не вміють приховувати за наукоподібністю свої справжні цілі, як це робить російський “СПИД-Инфо”.

Позитивним в цілому слід вважати процес створення в Україні кількох десятків цілком конкурентоздатних газет, які зуміли подолати всі перешкоди та негаразди, зміцніли організаційно, фінансово і тепер оперують на ринку масової інформації як дійсні лідери. Початки цьому процесу дала газета “Посередник”, а потім зявилися “Експрес-обява” (Київ, обсяг до 68 сторінок щономера), “Экспресс-клуб” (Луганськ, до 48 сторінок, тираж від 60 до 100 тис. екз., найвищий в області), “Событие” (Дніпродзержинськ) та інші. Спочатку вони існували як суто рекламні видання, а потім, переконавшись у власних можливостях, почали віддавати частину газетної площі (до чверті) висвітленню суспільно-політичного життя.

Україна пішла в 1995 році важким і довгим шляхом формування розгалуженої системи підготовки висококваліфікованих кадрів для ЗМІ. На підтримку Київському інституту журналістики, Львівському факультету журналістики випустив перших спеціалістів у 1996 р. журфак у Дніпропетровську. Було відкрито нові кафедри та відділення в класичних державних університетах (Харків та Луганськ, 1995 р.) та недержавних вищих навчальних закладах (Симферополь, Донецьк, 1993 р.) тощо. Однак вся справа знаходиться тільки на самому початку, бракує професорсько-викладацьких кадрів, подекуди слабкою є матеріально-технічна база. На рівень видання наукової та методичної літератури на початок 1998 року з новими працями з історії, теорії та методики ЗМІ виходять вчені Києва, Львова та Луганська.

Рішення, закладені у підгрунтя створення нових осередків підготовки журналістів, дадуть реальні результати вже у наступному столітті. А тимчасом преса потерпає від засилля псевдожурналістів, які, працюючи в редакціях та виходячи на масову аудиторію, часто навіть не розуміють того, чого саме вони не розуміють.

Це - одна з причин того, що й досі високим лишається в Україні рейтинг російських телепрограм “ОРТ”, “РТР”, “ТВ-6”, “НТВ”. Справа тут не тільки в традиційній відданості аудиторії московським “телезіркам” та здавна улюбленим передачам. Українські програми, в тому числі багатьох обласних державних телерадіокомпаній, в творчому плані часто неконкурентоздатні і за дуже рідкими виключеннями несуть на собі печатку другосортності, необовязковості. Створення спільних студій з європейським капіталом (“1+1”) та російським (“Інтер”) просунула справу, але не настільки, щоб вважати інформаційний простір України надійно захищеним вільним вибором самих глядачів.

Як справедливо наголошує дослідник сучасної української преси О. Чекмишев (Київ), нині справжня інформаційна небезпека загрожує Україні не стільки ззовні, скільки зсередини. Драматичні історії з закриттям у 1996-1998 рр. телепрограм “Вікна”, “Післямова”, “7 днів”, газети “Правда України” показують, що сили опору поступовому звільненню преси (тобто, врешті, демократизації суспільного життя й подальшому соціальному прогресу) не складають зброю.

Головна причина полягає в тому, що оновлена українська преса, вступивши в 1992-й рік впливовим чинником процесу демократизації суспільства, в наступні роки поволі почала втрачати позиції. Впливовим політичним силам вона стала заважати, а отже, за шекспірівським висловом, “мавр зробив свою справу - мавр може йти”. Як відомо, 75 процентів газет в Україні контролюється представниками державної виконавчої влади, а 80 процентів місцевої преси - посадовими особами (за підрахунками О. Чекмишева).

За таких умов дуже важко вести себе в соціальному процесі як рівноправний його субєкт.

Цьому “допомагає” й небездоганна в правовому й етичному відношеннях діяльність окремих журналістів, редакцій, численні випадки зловживання свободою слова з їхнього боку через нерозуміння суті цього поняття, невміння ним оперувати або через власну злу волю. Внаслідок цих помилок вони ще більше потрапляють у залежність до владних чи фінансових структур і повертаються до положення інструменту, “гвинтика” в чужих руках.

Найбільший поступ, у порівнянні з ідейним, організаційним та