1720 р. – Указ російського царя Петра І про заборону Києво-Печерській та Чернігівській друкарням видавати книги українською мовою.

1720 р. – знову указ Петра I, щоб книг ніяких, крім церковних попередніх видань, на Україні не друкувати, а ті старі книги з книгами великоросійського друку звіряти, щоб ніякої різниці і особливого наріччя в них не було.

1720 р. – Петро I видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб “... во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные”.

1721 р. – наказ Синоду надсилати книги з українських друкарень у “синодальну контору для виправлення їх згідно з російськими вимогами та вимовою й звірення клеймом цензора”.

1724 р. – друкарня Києво-Печерської лаври оштрафована на 1000 карбованців за друкування книг не в усьому схожих з великоросійськими. На таку ж суму і за таку ж “провину” оштрафовано і Чернігівську друкарню.

1766 р. – Синод видав суворий наказ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московських друкарнях друкуються та апробовані Синодом.

1769 р. – указ московського православного Священного Синоду про вилучення в населення українських букварів та українських текстів з церковних книг.

1786 р. – Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московськими виданнями не було.

1789 р. – У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано “Порівняльний словник усіх мов”, у якому українська мова зазначається як російська, спотворена польською.

1859 р. – Міністерство віросповідань та наук Австро-Угорської імперії заборонило українську абетку в Східній Галичині та Буковині, замінивши її латиницею.

1863 р. – циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону друкування книг українською мовою, за винятком літературних творів, та й то лише після ретельної перевірки їх російськими цензорами.

1876 р. – Емський указ царя Олександра II про заборону ввезення з-за кордону та друкування в Російській імперії будь-яких книг і перекладів українською мовою.

1881 р. – закон про дозвіл друкувати словники українською мовою, але російським правописом.

1887 р. – рукопис української граматики було повернуто цензурою з написом “Нема потреби дозволяти до друку граматику тієї мови, що приречена на небуття”.

1892 р. – російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.

1894 р. – указ про заборону ввезення українських книг із-за кордону.

1895 р. – заборона друкування українських книг для дітей.

1914 р. – Указ Миколи I про заборону української преси.

1946 р. – Рада Міністрів УРСР затвердила новий (наближений до “общепонятного” російського) український правопис.

1958 р. – ЦК КПРС ухвалив постанову про перехід українських шкіл на викладання російською мовою, яка завдала важкого удару українській мові і книзі.

1964 р. – Умисний підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР, внаслідок якого у Києві загинули тисячі рідкісних видань.

1969 р. – ЦК Компартії України прийняв постанову про посилення цензури.

1978 р. – Колегія Міністерства освіти УРСР схвалила директиву “Про удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки”.

1983 р. – ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову “Про додаткові заходи щодо покращення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік”, яка стала черговим етапом на шляху російщення української освіти і нищення української книги.