Але справа не тільки в синтетичному характері об'єкта екологічного дослідження. Більш істотно те, що кожна з розглянутих груп наук, входячи в єдину систему науки, разом з тим володіє своїми специфічними особливостями. Ця специфіка веде до своєрідного взаимодополнительности суспільних, природн і технічних наук.

Так, звертаючи до взаємодії суспільства і природи, соціальне пізнання ставить і вивчає питання про те, які мети, переслідувані людиною в цій взаємодії, на які цінності він спирається або повинний спиратися у своїй перетворюючій діяльності, якими будуть соціальні наслідки у випадку, якщо суспільство вибере той або інший курс дій у своїх взаєминах із природою.

Природознавство відкриває принципово нові можливості для взаємодії людини з природою і разом з тим виявляє припустимі по тим або інших параметрах межі втручання людини в хід природних процесів. Що стосується технічних наук, то в сферу їхніх інтересів входить насамперед створення й удосконалювання засобів взаємодії суспільства і природи, причому таких засобів, що були б не тільки ефективні економічно, але і прийнятні з погляду соціальної й екологічної.

Очевидно, таким чином, що, якщо говорити про майбутнє, то для побудови єдиної теорії взаємодії суспільства і природи, для раціонального керування цією взаємодією істотно важлива взаимодополнительность пізнавальних засобів і підходів суспільних, природних і технічних наук. Але не менш важливо і те, що така взаимодополнительность виявляється необхідної і при рішенні конкретних і невідкладних екологічних проблем.

Подібна ситуація складається й у такий порівняно недавно виниклій і інтенсивно розвивається галузі знання, як ергономіка. Її задача – цілісне проектування й оптимізація трудової діяльності людини, що оперує із сучасними технічними пристроями і системами. Існує безліч наукових дисциплін, зайнятих вивченням праці. Тут і соціологія праці, і інженерна психологія, і технічна естетика, і фізіологія, і біомеханіка, і гігієна праці. Поряд з цим багато природних і технічних наук досліджують і розробляють засобу праці, такі, як сучасні високомеханізовані й автоматизовані технічні системи. Що ж стосується ергономіки, то вона, звичайно, спирається на дані всіх наук: суспільна, природних і технічних, так чи інакше вивчаюча праця. Однак вона має особливий об'єкт дослідження: системи "людина – машина – навколишнє середовище", що вона розглядає в їхній цілісності, у взаємодії їхніх компонентів. Такий комплексний підхід – необхідна умова для створення нової техніки, що, володіючи високою продуктивністю, надійністю й економічністю, може сприяти досягненню соціальних результатів – збереженню здоров'я людей і розвиткові особистості в процесі праці, підвищенню змістовності, ефективності і якості людської діяльності як у сфері праці, так і скрізь, де людині приходиться вступати в контакт із сучасною технікою.

Обидві розглянуті проблеми можна інтегрувати як складені частини настільки глобальної проблеми, як керування ходом науково-технічної революції. Сюди входить виявлення і вивчення основних тенденцій і варіантів НТР, аналіз і оцінка її різноманітних соціальних наслідків для того, щоб мати можливість заздалегідь передбачати і нейтралізувати можливі негативні ефекти науково-технічного прогресу.

У більш конкретному вираженні ця проблема виступає як проблема всебічної, комплексної оцінки створюваних і проектованих технологічних процесів і нових типів устаткування. Очевидно, така комплексна оцінка можлива тільки на основі тісного взаємозв'язку між основними групами наук. Особлива роль належить тут наукам суспільним, покликаним оцінювати не тільки в цілому, але і на рівні окремих конкретних науково-технічних нововведень з погляду інтересів суспільного розвитку і розвитку особистості.

Розвиток ергономіки й екології – яскраві приклади того, що учені всі частіше одночасно з великими науково-технічними народногосподарськими проблемами вирішують питання великого соціального значення. У цьому – характерна риса наукового пошуку наших днів.

У підсумку процес упровадження тепер уже не може бути справою окремих талантів і умільців, як і не може він спиратися на старі організаційні, фінансові, економічні й інші елементи виробництва. І осмислити його повною мірою можливо тільки інтегральними засобами науки, що вимагає ламання застарілих звичок і показників.

Посилення взаємодії суспільних, природних і технічних наук уже сьогодні ставить перед наукою нові проблеми і методологічного, і соціально-організаційного порядку. Коротко зупинимося на деякі з них.

Насамперед виникає питання про те, у якому відношенні знаходяться ці процеси до існуючої дисциплінарної будівлі науки. Часом висловлюється точка зору, відповідно до якої вони ведуть до якоїсь всеосяжної й уніфікованої науки майбутнього. "При цьому,– справедливо відзначає П. Н. Федосєєв,– спрощено тлумачиться афоризм К.Маркса про одну науку майбутнього. Уся сукупність теоретичних розумінь і вся дослідницька практика К.Маркса, Ф.Энгельса свідчать про те, що мова йде не про заміну всіх наук одною наукою, а про спільність методологічних основ наукових понять і неминучості їх прогресуючого органічного синтезу." ???????? ?.?. ??????? ?????????, 1978, ?7, ?.23 .

Дійсно, як ми бачили, взаємодія наук здійснюється не "узагалі", а в зв'язку з вивченням конкретних практичних і наукових проблем і веде до утворення нових блоків, комплексів суспільно-наукового, природничонаукового і технічного знання. За цією взаємодією, отже, коштують процеси не тільки інтеграції, але і диференціації наукового знання, появи нових дослідницьких областей і напрямків.

Можна, таким