1.1. Психологічний зміст процесу особистісного розвитку людини

Людина народжується як індивід, як суб’єкт суспільства, з притаманними їй природними задатками, формується як особистість у системі суспільних відносин.

Особистість – людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуально-неповторного.

Індивідуальність – це цілісна характеристика окремої людини, її оригінальність, самобутність її психічного складу. Не кожен індивід є індивідуальністю. Для цього треба стати особистістю [54].

Розвиток людини – процес становлення та формування її особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких провідну роль відіграють цілеспрямоване виховання та навчання.

Розвиток людини не можна зводити до засвоєння, простого накопичення нею знань, умінь та навичок з різних галузей науки і практичної діяльності. Його не слід розглядати лише з кількісного боку. Розвиток полягає передусім в якісних змінах психічної діяльності, в переходах від її нижчих щаблів до вищих, виникненні нових рис пам’яті, сприймання, уявлення, мислення, волі, характеру тощо, у формуванні нових якостей особистості [55].

Особистісний розвиток людини в плані становлення основних її макрохарактеристик може бути представлено у вигляді зростаючої структури з координатами самосвідомості і свідомості (вертикаль і горизонталь відповідно). Потрібна логічна схема лежить в основі антропологічній теорії І. Кента, С.І. Гессена і Е. Еріксона, але без введення вказаних напрямків: замість самосвідомості на вертикалі видобуваються основні вікові стадії розвитку людини, а горизонталь при ієрархічній організації викладеного матеріалу взагалі немає змістовного визначення. Системний розвиток людини як особистості в координатах самосвідомості і свідомості розглянемо наступним чином (рис.1).

Рис. 1.Логіка процесів особистісного розвитку людини

Результатами показаних на схемі процесів індивідуації і індивідуалізації є:

1. Оптація особистості. Оптація особистості виражається мірою типологічно визначеного співвідношення реактивних і активних її компонентів, репрезентуючих індивідні якості людини в структурі особистості, перш за все – її психічну організацію.

2. Адаптація особистості. Адаптація особистості виявляється в індивідуальному різновиді типологічно визначеної поведінки людини. Ця поведінка, за М. Фуко, утворюється в результаті педагогічних за своїм змістом постанов прикладами і значеннями. Якщо у першому випадку (оптації) поведінка ще немає системного характеру, то у другому системність поведінки встановлюється в межах стереотипів поведінки, в межах, що називаються індивідуальною стилю.

Виявом міри реактивних і активних компонентів поведінки є темперамент: людина як оптант набуває деякий темперамент, який визначає її місце в межах нормального розподілення людей як більш або менш реактивних і активних індивідів. Специфіку міри реактивних і активних компонентів індивідуальної поведінки людини показує її характер. При цьому в характері людської поведінки темперамент стає як поведінкова під структура, як глибинне утворення на якому основується і на фоні якого протікає природній розвиток особистості [56].

Характер в першу чергу відчуває вплив темпераментоутворюючих поведінкових особливостей.

В характері знаходять своє оформлення процеси індивідуації і індивідуалізації як процеси природного утворення людини, забезпечуючи її асиміляцію в людському середовищі, також асиміляція об’єднує прояви оптації і адаптації, що виявляються в поведінці індивіда. Поняття „завершеність” тут означає тільки логічну оформленість первинних структур поведінки людини, які, звичайно, змінюються і розвиваються протягом всього її життя.

Наступний процес – суб’єктивація особистості – знаходить системи можливостей самосвідомості і переосмислення природного буття, що складає потенційну сторону людської поведінки.

3. Інтерналізація особистості. Є продуктом і умовою суб’єктивації, вона виражається мірою рефлексивних і активних компонентів самодіяльності людини, мірою саморегуляції її поведінки. Інтерналізація компенсує собою стереотипність поведінки, яка забезпечується характером людини. Рефлексія особистості над – і позаситуативно, нею регулюється те, які характерологічні якості особистості, які варіанти поведінки можуть стати дійсними, набуваючи статусу мотивів [56].

Відповідно, інтерналізація визначається тільки в мотиваційному плані: мірою мотивів, внутрішньо або зовнішньо направлених або мірою „мотивові відношення” і „мотивом досягнення”. Особистість як суб’єкт є особистість, репрезентована в такому психологічному утворенні, як мотивація. Повертаючись до перших двох стадій особистісного розвитку з позиції проведеного тут визначення суб’єкта, можна стверджувати, що особистість як індивід визначається темпераментом, а особистість як індивідуальність – характером.

Темперамент, характер і мотивація, врахуванням їх взаємної компенсації і доповнення, прогнозують те, яким чином може бути здійснено об’єктивацію особистості, в результаті якої внутрішні умови утворення людини об’єднуються з зовнішніми умовами. Це об’єднання являє собою взаємне відбиття зовнішнього і внутрішнього, так що не всі внутрішні, потенційні особливості набувають статусу мотивів поведінки і тим більше вони не обов’язково стають актуалізованими якостями особистості [56].

Повне логічне завершення системи утворення людини як особистості відбувається в процесі об’єктивації її взаємопов’язаних макрохарактеристик.

4. Інтеграція особистості. Інтеграція або актуалізація якостей особистості є результатом і угловою процесу їх об’єктивації. Вона визначається мірою реалізації людського потенціалу в складі всіх видів діяльності і протягом всього життєвого шляху людини. В актуалізації реалізується можливість соціальної і професійної інтеграції особистості в системі загального розвитку праці.

Соціальна адаптація людини на цій стадії утворення є опосередкована, яка передбачає знаходження особистістю самої себе за допомогою далеких власних „знарядь” розумової і фізичної праці як засобів процесу об’єктивації. Адекватне значення актуалізації особистості поняття, доповнюючи ряд: темперамент, характер, мотивація, – це здібності, а також талант і геніальність. Ці поняття особливо акцентують собою соціальну сторону людських здібностей, їх актуалізація залежить не тільки від активності самої людини, але і від зустрічної активності її оточення. Тільки у випадку прийняття суспільством або окремими його групами здібностей, талант і геніальність виявляються як такі [56].

Тому людина повинна докладати великих зусиль, щоб знайти умови і форми становлення самодіяльності як діяльності соціально і професійно