Згідно з епігенетичним принципом дозрівання протягом життя людина долає в своєму розвитку послідовність універсальних для всього людства стадій, кожна з яких супроводжується конфліктом або кризою, що потребує вирішення. Основна суть цього принципу полягає в таких положеннях:

1) особистість розвивається поетапно. Перехід від одного етапу до наступного зумовлений готовністю особистості до розвитку, зростання, розширення усвідомлюваного соціального світогляду і радіусу соціальної взаємодії;

2) суспільство схвально сприймає розвиток соціальних можливостей людини, намагається сприяти збереженню цієї тенденції, підтримувати належний темп і правильну послідовність розвитку;

3) кожна психосоціальна стадія супроводжується кризою (поворотним моментом у житті людини), що виникає як наслідок досягнення певного рівня зрілості й соціальних вимог до неї на цій стадії. Криза не означає загрозу катастрофи, вона є поворотним пунктом розвитку, джерелом сили, свідчення недостатньої адаптації;

4) особистість, яка повноцінно функціонує, долає послідовно всі стадії;

5) на кожній стадії особистість опиняється перед необхідністю розв’язання специфічної еволюційної проблеми (завдання) – проблеми соціального розвитку, але не завжди розв’язує її [50].

В епігенетичному сенсі розвитку відбувається у тісному, стимулюючому та інтерактивному (взаємо активному) обміні організму, який росте, з його оточенням. На різних етапах розвитку живої істоти процес диференціації (розділення цілісних, однорідних, простих форм на різнорідні, складні частини) стимулюється зсередини, є також зовнішніми організаторами (структурами, особливостями оточення, що виступають на передній план).

Психобіологічний епігенез відбувається не прямолінійно і не в гармонійній послідовності. І ті періоди, коли визрівають здібності, з особливою інтенсивністю проявляють себе протилежні сили і тенденції, які, наче кризові хвилі чи “порушення”, передують якісним досягненням розвитку, а відтак уможливлюють їх. На фоні епігенезу очевидна закономірність, описана як закон потенціювання: якщо одна функція випадає чи відстає у своєму розвитку, то її відсутність чи уповільнений розвиток (ретардація) гальмують розвиток інших функцій (негативне потенціювання). І навпаки, якщо розвиток однієї функції випереджає інші, то це стимулює процес розвитку інших функцій (позитивне потенціювання) [61].

Еріксон виділяє 8 стадій психосоціального розвитку:

1. Довіра або недовіра (від народження до 1 року).

Основою формування здорової особистості є загальне почуття довіри, впевненість, сприйняття соціального світу як безпечного, а людей – як турботливих і надійних. Виникнення такого почуття залежить від материнської турботи, батьківської чуйності. Криза “довіри-недовіри” у цей період пов’язана із ненадійністю, неспроможністю матерів передавати своїй дитині відчуття сталості й тотожності переживань. Нерідко її розв’язування переноситься на другий рік життя [61; 50].

2. Автономія або сором і сумніви (від 1 до 3 років).

Розвиток почуття довіри готує передумови для досягнення певної автономії та самоконтролю, уникнення почуття сорому, сумнівів і приниження. Дитина, взаємодіючи з батьками, виявляє, що їхній контроль буває різним: у формі турбот, як приборкання і запобіжний захід. Ця стадія є вирішальною для встановлення співвідношення між добровільністю та впертістю, для впевненості у вільному виборі (“Я сам”, “Я – те, що я можу”) [61; 50].

3. Ініціативне або відчуття вини (від 3 до 6 років).

Світ вимагає від дитини активності, розв’язання певних завдань і набуття нових навичок. “Я те, ким я буду” – стає в дитини головним почуттям ідентичності в процесі гри. Розвиток дитини залежить від ставлення батьків до її ініціативи. Почуття провини в неї викликають батьки, які не дозволяють діяти самостійно, надмірно карають [61; 50].

4. Працелюбність або відчуття неповноцінності (від 6 до 12 років).

Діти розвивають численні вміння і навички в школі, дома і в колі своїх ровесників. Відчуття “Я” значно збагачується при реалістичному рості компетентності дитини в різних областях. Більшого значення набуває порівняння себе з однолітками. У цей період можлива поява почуття неповноцінності, некомпетентності чи неспроможності. Відчуття власної компетентності і працьовитість дитини насамперед залежить від шкільної успішності. Психосоціальна сила компетентності є основною для ефективної участі в соціальному, економічному і політичному житті [61].

5. Ідентичність або конфлікт ролей (від 12 до 20 років).

На цьому етапі особистість уже не дитина, але ще не дорослий. Вона відчуває на собі вплив різних соціальних вимог та опановує нові соціальні ролі. Їй необхідно зібрати воєдино набуті знання про себе та інтегрувати ці численні образи себе в особистісну ідентичність у результаті усвідомлення свого минулого і майбутнього. У цей період нерідко виникають конфлікти ідентичності та суперечності соціальних ролей [50].

Інтеграція, що виявляється у формі Его-ідентичності, – це більше, ніж сума ідентифікацій, набутих у дитинстві. Вона є сумою набутого на всіх попередніх стадіях досвіду, коли позитивно ідентифікація зумовлювала успішне врівноважування основних потреб індивіда з його можливостями та обдарованістю. Почуття ідентичності виявляється в упевненості підлітка, що його здатність зберігати внутрішню тотожність і цілісність не суперечить оцінюванню його іншими людьми.

Краще ідентичності (конфлікт ролей) характеризується нездатністю обрати кар’єру, стиль життя, не явністю принизливого почуття своєї марності, безцільності. Підлітки та юнаки відчувають свою непристосованість, депресоналізацію, відчуженість і часто надають перевагу негативній ідентичності – протилежній тій, яку пропонують їм батьки. Так вони засвоюють делінквентну (таку, що суперечить законності) поведінку.

Позитивним виходом із кризи періоду юності є вірність як