погляд на себе як на центр Всесвіту. Егоцентризм є проявом до об’єктивних позицій у пізнанні речей, інших людей і себе, різновидом систематичної та неусвідомленої ілюзії пізнання, формою пізнавальної центрації розуму. У зв’язку з цим пізніше Ж. Піаже запропонував термін “центрація” – підкорення маргінальних елементів психічної системи центральному, якому належить провідна роль. З одного боку, егоцентризм означає відсутність розуміння відносності пізнання світу та координації точок зору, з іншого – це позиція неусвідомленого приписування якостей власного Я і власної перспективи речам та іншим людям. Початковий егоцентризм проявляється не в гіпертрофованому усвідомленні Я, а в безпосередньому ставленні до об’єктів, за якого суб’єкт не може вийти із Я на об’єктивну позицію, щоб знайти своє місце у світі вільних від суб’єктивізму стосунків.
Досліджуючи уявлення дитини про світ і фізичну причинність, Ж.Піаже дійшов висновку, що на перших ступенях розвитку вона здебільшого розглядає предмети такими, якими їх дає безпосереднє сприйняття, тобто не бачить речей у їх внутрішніх відношеннях. Це явище Піаже назвав “реалізмом”, який унеможливлює розгляд дитиною речей незалежно від неї, в їх внутрішній взаємозалежності [61].
Думка дитини розвивається в реалізму до релятивізму – усвідомлення мінливості, відносності світу, суб’єктивності знань, істини.
Егоцентризм свідчить, що зовнішній світ не діє безпосередньо на розум суб’єкта, а знання людини про світ є не простим відбитком зовнішніх подій. Ідеї суб’єкта – це значною мірою продукт його власної активності, вони змінюються та навіть спотворюються залежно від його інтелектуальної позиції. Для подолання егоцентризму необхідні усвідомлення власного Я в ролі суб’єкта, відокремлення суб’єкта від об’єкта, а також координування своєї позиції з позиціями інших людей, а не ставлення до неї як до єдино можливої. Щоб усвідомити своє Я, необхідне звільнення дитини від прямого зовнішнього спонукання, культивування взаємодії її поглядів і поглядів дорослих людей. Однак на ранніх етапах її розвитку така взаємодія неможлива. Дитина прагне безпосередньо наслідувати дорослого і водночас захищатися від нього, а не обмінюється з ним поглядами. При цьому важливо мати на увазі, що тільки індивіди, які вважають один одного рівноправними, можуть здійснювати розвивальну взаємодію. Такі стосунки з’являються з моменту встановлення кооперації серед дітей.
Зустріч власної думки з чужою викликає сумнів і необхідність її доведення. Кооперація породжує потребу пристосування до іншої особи. Завдяки встановленню стосунків кооперації відбувається усвідомлення дитиною існування інших, відмінних від її поглядів, що зумовлює формування раціональних елементів у логіці її думок й у сфері її моралі.
У спільній предметній дії дитини і дорослого спочатку все злито, а спосіб виконання дії, як і її мета, існує не як абстрактний зразок, а всередині дії дитини з дорослим. Поступове розчленування дії відбувається в процесі розвитку дитини. На основі предметної дії формуються всі (?????) процеси, тому зрозуміти її – означає збагнути розвиток.
Егоцентризм властивий не тільки дитині, а й дорослому, коли він керується своїми спонтанними, наївними судженнями про речі. Егоцентризм є спонтанною позицією, що керує психічною активністю з дитинства і зберігається протягом усього життя тих людей, які залишаються на низькому рівні психічного розвитку [50].
Поступово, протягом останніх десятиліть, дослідження в області розвитку перемістилось на більш високий рівень аналізу, зосереджений на системах, на принципах і особливостях їх змін і еволюції. Термін „система” застосовується до широкого діапазону факторів поведінки і розвитку людини, пов’язаних з різними рівнями функціонування.
Теоретики системного підходу концентрують свою увагу на динамічній взаємодії між максимальною кількістю змінних і максимальною кількістю рівних. Говорячи словами Річарда Лернера:
... людина не тільки „біологічна”, „психологічна” або „соціологічна” істота. Скоріше людина „системна”, тобто її розвиток міститься в рамках інтегруючої матриці змінних, виведених з багатьох рівнів організації, і описуюча його концепція говорить, що розвиток є продуктом динамічних відносин між змінними багаторівневої матриці.
Контекстуалізм – це системний погляд на розвиток і поведінку, послідовники якого стверджують, що дані процеси завжди реалізуються в деякому специфічному фізичному і соціокультурному контексті. Більшість аспектів розвитку людини піддаються значному впливу культурних практик, звичаїв і переконань, а також обумовлених ними взаємодій дитини і людини, що піклується про нього.
Методами дослідження цього підходу, були крос-культурні порівняння і вивчення впливів на дитину різних практик турбот про неї і виховання. Наприклад, популярною областю дослідження було очевидна різниця контекстів, в яких діти сплять одні або разом з одним або двома батьками, і наслідків цього. Так, в дослідженні, проведеному Глідой Мореллі і її колегами установки американських сімей, представників середнього класу, в яких діти ніколи не спали разом з матерями по досягненню 6-місячного віку, порівнювалися з установками сімей майя, які проживали в Центральній Америці, де всі немовлята сплять з матерями до 2 – 3 –літнього віку. В інтерв’ю матері з США підкреслювали необхідність раннього тренування незалежності дитини, що відповідає уявленням індивідуалістичної культури Сполучених Штатів. Матері майя, навпаки, вважали, що якщо немовля спить один і в іншій кімнаті, то це означає ігнорування дитини. Вони згадували такі переваги „спільного сну”, як збереження близьких відносин з дитиною і стимуляція її соціальної свідомості. В іншому дослідженні, що присвячений цій темі, автори цитують такі переваги спільного сну, як підвищення вірогідності виживання дитини, оскільки, якщо в ночі що-небудь станеться з дитиною, батьки завжди є поруч. Цей приклад показує, як за допомогою традиційного контекстуального підходу до вивчення розвитку шляхом порівняння можна отримати інформацію, яку легко пропустити, вивчаючи проблему тільки в рамках одної культури